WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Суб’єкти міжнародного права - Лекція

Суб’єкти міжнародного права - Лекція

Заїр до моменту утворення була визнана всіма державами, але у країні тривалий час була відсутня ефективна влада.
Як зазначалось у нашій літературі, "у визнанні має бути відмовлено знов утвореній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, якщо вони утворені через порушення принципу самовизначення". Відмова у визнанні іноді використовується як спосіб ізоляції нового суб'єкта міжнародного права, особливо тоді, коли це вигідно для значної групи держав. Так чинили ворожі СРСР країни у перший період його існування, так чинили після другої світової війни стосовно однієї з двох існуючих німецьких держав - НДР. На підставі так званої доктрини Хальштейна ФРН загрожувала розривом дипломатичних відносин будь-якій державі, яка визнала НДР.
При вивченні інституту визнання слід ураховувати зростаюче в останній період значення інтеграційних процесів у всій системі міжнародних відносин, все більше визнання принципу універсальності, несумісне з політикою невизнання[29].
Форми визнання
Як правило, визнання здійснюється одностороннім актом держави, який може бути виражений у різних формах: нотифікацією, декларацією, вітальним листом тощо. Визнання може міститися в угоді про встановлення дипломатичних відносин з державою, яка визнається.
Розрізняють три види визнання: de jure (де-юре), de facto (де-факто) і визнання ad-Hoc (ад хок). Визнання де-юре - це повне юридичне визнання нового суб'єкта міжнародного права, яке супроводжується, як правило, встановленням з ним дипломатичних відносин і подальшим укладанням політичних, економічних, культурних договорів і угод. Визнання де-юре означає і визнання правонаступництва нового суб'єкта стосовно права і майна держави-попередника, й обов'язок поважати і визнавати законодавство визнаної держави.
Визнання де-факто означає, що, на думку держави, яка визнає, встановлена в даній країні влада ще не має достатньої стабільності й, крім того, не дає достатніх підстав для визнання її повноправним членом міжнародного товариства з погляду спроможності виконувати зобов'язання, котрі випливають з міжнародного права. Найчастіше встановлюються консульські відносини та торгово-економічне співробітництво. Часто її називають напіввизнанням. Воно може бути відкликано визначаючою стороною. Зазвичай дана форма визнання застосовується до нового уряду, коли немає впевненості у його стабільності. У літературі висловлено думку про відсутність серйозних розбіжностей між визнанням де-факто і визнанням де-юре, погоджуються лише з тим, що при визнанні де-факто воно може бути взяте назад, хоча юридична процедура цього вельми невизначена. Визнання де-факто не має такої певної форми, як де-юре, яке завжди носить урочистий характер. Відмова від визнання можлива у разі перемоги в збройній боротьбі з владою опозиції, але тоді якої-небудь спеціальної нотифікації не треба, хоча Л.Оппенгейм таку форму не виключає.
Визнання ad-Hoc перекладається як визнання "для даного випадку", як разове чи одиничне визнання. Під час озброєного вторгнення Ізраїлю в Ліван у 1982 р. для припинення вогню ізраїльтяни неодноразово вступали в контакт з противником, якого не визнавали, як, до речі, й противник не визнавав Ізраїль. Такого роду контакти набирали форму визнання ad-Hoc. Подібні визнання не тягнуть ніяких правових чи політичних наслідків.
Коли державу визнано, існує загальна згода у тому, що це визнання додає зворотну силу всім її актам, здійсненим до визнання. На думку Л. Оппенгейма, це не стільки право, скільки міркування "вигідності й підтримання доброї згоди між державами".
Визнання уряду
Питання про визнання уряду виникає у тому разі, коли у державі, яка вже отримала визнання, до влади неконституційним шляхом приходить новий уряд. Всі міркування щодо визнання держави стосуються й визнання уряду. Природно, визначення конституційності уряду може викликати труднощі, оскільки часто диктується політичними міркуваннями.
Визнання уряду означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. У ряді випадків це означає відмову від визнання попереднього уряду.
На початку нинішнього століття держави американського континенту під час вирішення питання про визнання уряду виходили з доктрини Тоба-ра або доктрини Естрада. Карлос Тобар був міністром закордонних справ Еквадору й у листі до консула Болівії в березні 1907 р. висловився за підписання міжамериканської конвенції, яка б дозволяла цим державам "посередньо" втручатися у справи тієї держави, де йде громадянська війна, і відмовляти у визнанні "фактичного уряду, який виник у результаті революції проти конституції". Ця пропозиція послужила основою для Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 p., у ст. 1 якої зазначалось: "Уряди країн, котрі домовляються, не визнають уряд, який може встановитися в одній з п'яти республік в результаті державного перевороту або революції, спрямованої проти визнаного уряду, поки вільно вибране народне представництво не реорганізує країну в конституційних формах". На противагу цьому міністр закордонних справ Мексики Хенаро Естрада у вересні 1930 р. видав "Комюніке з питання про визнання нових урядів", у якому визнав, що внутрішні справи держав не можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, "котрі беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму".
Визнання уряду у вигнанні
Практика визнання урядів у вигнанні знайшла широке застосування під час другої світової війни. Вона служила насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і поз бавлення їх державності. Це стосувалось урядів Чехословаччини, Польщі, Франції і деяких інших, котрі були вигнані й знайшли притулок в інших країнах або у цих країнах були сформовані. Міжнародне визнання отримали Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешем, Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком, Французький Комітет національного звільнення, котрий очолював генерал де Голль, та ін. Критерієм визнання урядів у вигнанні служили тісний зв'язок зі своїм народом, наявність підпорядкованих такому уряду військових формувань, котрі боролись за звільнення своєї країни.
З урахуванням цих факторів 18 липня 1941 р. уряди СРСР і Чехословацької республіки підписали угоду про спільні дії у війніпроти Німеччини, що стало визнанням уряду Чехословаччини у вигнанні. 12 грудня 1943 р. між ними був підписаний Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво. Чехословацький уряд мав свої збройні сили (в СРСР ними командував генерал Я. Крагохвил і майбутній президент країни Л.Свобода). Таким самим чином формувалися відносини з Польським емігрантським урядом у Лондоні. Але на початок 1944 p. у Польщі виникло нове співвідношення сил, була утворена Крайова Рада Народова. У результаті відносини з емігрантським урядом були припинені. Було заявлено, що емігрантський уряд не підтримується своїм народом, і визнання отримав створений у Любліні на звільнених від окупантів землях так званий Люблінський уряд. Як відомо, його
Loading...

 
 

Цікаве