WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві. - Курсова робота

Права людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві. - Курсова робота

містяться в міжнародних угодах або є загальновизнаними та мають статус звичаю. Що ж до "прав людини", як галузі міжнародного права, то тут маємо справу з такою особливістю як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми. Тобто тут спостерігаємо два аспекти у галузі "прав людини", а саме: 1) норми "прав людини" закріплюють права та обов'язки держав у відносинах між ними; 2) норми "прав людини" регламентують обов'язки і права держав в їх відносинах з людьми. Міжнародне співтовариство пильнує, щоб національні закони відповідали міжнародним стандартам у галузі прав людини.
Необхідність розвивати міжнародне гуманітарне співробітництво, закріплюючи його в міжнародному праві, полягає в наступному. По-перше, історичний досвід показав, що антидемократичні держави становлять загрозу для загального миру та безпеки. Автори Статуту ООН вважають, що міжнародний мир та безпека не можуть бути забезпечені лише через запобігання та подолання актів агресії; для цього необхідно розвивати дружні відносини між націями та "вдаватися до міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і у сприянні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без відмінностей за ознакою раси, статі, мови і релігії". Післявоєнне життя показує, що чим вищі в державі стандарти демократії і соціальної справедливості, тим більшу довіру відчувають до неї інші народи. По-друге, у деяких випадках забезпечення прав людини та боротьба з їх порушеннями потребують об'єднання зусиль держав. Грубі та масові порушення прав людини, що виводяться у ранг державної політики (расизм, апартеїд, геноцид, дискримінація людей за будь-якими ознаками), можуть бути зупинені під тиском світової громадської думки за умови її підтримки міжнародним співтовариством держав. І, нарешті, загальновизнане уявлення про мінімальні стандарти поводження з людьми в демократичному цивілізованому суспільстві закріплюється в універсальних міжнародно-правових актах як вираз загального акумульованого досвіду, що відповідає даному етапу історичного розвитку. Відбиття таких узагальнених стандартів у національному законодавстві дозволяє реалізувати ідею єдності людства.
Дуже важливим є те, що держави, які підписали договори з прав людини, зобов'язані забезпечувати реалізацію їх положень у межах своїх територій. Так, ст. 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Стандарти щодо основних прав і свобод, закріплені у Загальній декларації, є обов'язковими для всіх держав - членів ООН, якщо вони зробили про це заяву.
Потрібно зупинитись на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід'ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру. І, дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей. Але рівність існує в певній формі, яка забезпечується відповідною державою у відповідний історичний період. Тобто держава закріплює таку рівність у своїх законах, і остання набуває форму юридичної рівності.
Принцип рівності стає справді одним з основних у галузі захисту прав і свобод людини. Статті 1 і 2 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 2 і ст. 3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, статті 2 і 3 Пакту про громадянські та політичні права проголошують рівність всіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або інших обставин. Тобто, дискримінація за цими ознаками не допускається. Існують також інші договори, за якими дискримінація забороняється щодо конкретних прав (наприклад, рівного права: дітей і підлітків стосовно соціальних заходів захисту; громадян на участь в управлінні державними справами та у виборах, а також у державній службі; всіх осіб на законний захист; на працю; на освіту тощо).
Обмеження рівноправності можуть бути встановлені, але тільки виключно законом. Визнання цього в міжнародному праві покликано запобігти на внутрішньодержавному рівні зловживанням з боку органів влади на різних рівнях через надання привілеїв тим групам населення, за якими право на окреме заступництво не є загальновизнаним. Будь-яке надання привілеїв поза межами закону означає довільне присвоєння додаткових благ, а це суперечить принципу рівноправності. Зрозуміло, що надання відповідних пільг та привілеїв тим, хто їх потребує, не є дискримінацією, якщо вони надаються відповідно до закону. Ті, хто потребує таких пільг та привілеїв, звичайно, є особами, яким необхідний додатковий захист через те, що вони не можуть самі себе захистити з певних причин. Конституція України містить положення, що пільги окремим категоріям громадян встановлюються тільки законом (наприклад, статті 24 і 46).
Щодо міжнародних пільг та привілеїв, то не вважається дискримінацією і надається особливе заступництво вагітним та матерям-годувальницям (Конвенція про охорону материнства 1952 р.), біженцям (Конвенція про статус біженців 1951 р.), дітям та підліткам (Конвенція про права дитини 1989 р.), жертвам тортур (Конвенція проти тортур 1984 р.), розумово-відсталим особам (Декларація ООН про права розумово-відсталих осіб 1971 р.), інвалідам (Декларація ООН про права інвалідів 1975 р.), працюючим мігрантам (Європейська соціальна хартія 1961 р. та Конвенція прозахист прав усіх працюючих мігрантів і членів їх сімей, прийнята ООН у 1990 р.), расовим та етнічним групам на тимчасовій основі, коли забезпечується їх фактична рівноправність (Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.). Особливе заступництво передбачається для тих, хто не в змозі скористатися перевагами рівноправності без додаткової допомоги.
Норми міжнародного гуманітарного права умовно можна поділити на декілька груп. Це загалом відповідає позиціям таких вчених, як: В.Карташкін , В.Євінтов та Ю.Колосов . Зважаючи на це, можна подати названу класифікацію у наступному вигляді.
Перша група ґрунтується на нормах, які є обов'язковими для всіх держав у їх відносинах з людьми. До неї належать невід'ємні права та основні свободи особи, що містяться у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Друга група відбиває норми, які слугують спільній боротьбі держав з грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин. Такі норми містяться у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них 1973 р., Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за них 1948 р., Конвенції про незастосування строку давності
Loading...

 
 

Цікаве