WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя - Реферат

Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя - Реферат

На думку доповідача, подібна ситуація, коли правопорушник, начебто б двічі відповідає за вчинене, спочатку перед потерпілим і громадою, а потім перед державою, може мати негативні наслідки з погляду виправлення правопорушника.
У нашій ситуації ми скоріше ближче до другого варіанта, ніж до першого, хоча вже зараз ніщо не заважає програмам примирення в деяких випадках стати альтернативою карному правосуддю в справах стосовно неповнолітніх. Так, наприклад в 105 статті передбачений такій захід виховного характеру, як відшкодування нанесеного матеріального збитку, а також багато інших, які часто можна зустріти в угодах, укладених на медіації.
До змістовної складової моделі відновного правосуддя відноситься також і питання "На які види правопорушень (і правопорушників) орієнтована програма?" Іншими словами: хто і з якими статтями обвинувачення може бути скерований на програму примирення? На жаль, наш кримінальний кодекс передбачає наслідки примирення сторін переважно в тих справах, які вкрай рідко зустрічалися в нашій практиці експериментальних моделей. Як правило, неповнолітні, на яких, на думку суддів і координатора програми, процедура медіації може вплинути, обвинувачуються по статтях, що не мають відношення до правопорушень невеликого ступеня тяжкості. При цьому суд у даному випадку може врахувати наслідки примирення сторін тільки враховуючи статтю 66, ч.2, як обставину що зм'якшує покарання.
Дуже важливим, безумовно, є питання відмінностей у підходах і можливостях програми стосовно повнолітніх і неповнолітніх правопорушників.
Закордонний досвід свідчить, що сенс у законодавчому закріпленні можливості передачі справи в програму відновного правосуддя на будь-якій стадії карного процесу є. Практика показує, що більша частина справ у таких країнах як Польща, Бельгія, Канада та ін. попадає до медіатора з ініціативи прокурора або поліції. Таким чином, питання про стадії карного процесу та наслідки програм відновного правосуддя також вимагає обговорення й нормативного закріплення.
Цей перелік питань, напевно, не є вичерпним, але він дозволить почати обговорення змістовної частини програм ВП, що, по великому рахунку, вся зводиться до відповіді на основне питання: для чого програми відновного правосуддя?
II. Продовжуючи тему актуальних питань, ми неминуче приходимо до питання про форми, які можуть приймати такі програми. По-перше, відразу хочу обмовитися, що в цьому випадку нам здається передчасним ухвалювати рішення щодо якогось конкретного різновиду програм ВП, а саме медіації (прямої чи непрямої), сімейної конференції або кіл правосуддя. Вже зараз наш досвід показує (і ми знаходимо тому підтвердження в закордонній практиці), що зазвичай різні ситуації вимагають різного підходу й найбільш ефективною буде та програма, що зможе запропонувати диференційований підхід до злочину, залежно від особистості правопорушника й потерпілого. Відразу варто помітити, що ефект програми значно збільшується при наявності гарного зв'язку процедури примирення з реабілітаційними програмами, особливо тими, які максимально втягують у процес громаду, родину, школу, так зване найближче соціальне оточення.
Питання, безпосередньо пов'язане з попереднім, це - які агентства, організації можуть надавати такого роду послуги (проведення програм примирення)? З одного боку, в нас існує досить розвинена мережа центрів соціальних служб для молоді, які, здавалося б, можна зобов'язати "займатися відновним правосуддям", або, наприклад, створити спеціальні відділення при Службах по справам сім'ї та молоді, як це зробили при комісії у справах неповнолітніх у місті Ураї, що в Росії. Але в такого рішення крім очевидних переваг будуть і серйозні недоліки. Перший - програми відновного правосуддя неможливо проводити в силу обов'язку або з примусу, оскільки формальне відношення ведучого до процесу губить його докорінно, перетворюючи всі добрі наміри в цинічний і марний фарс. Другий - коли програму відновного правосуддя проводить державний чиновник, губиться живий зв'язок з громадою, що є таким важливим для реабілітації правопорушника. Саме тому в Канаді та в Англії, наприклад, функції проведення програм покладають на громадські організації. Також перспективними можуть бути приналежність таких програм до служби пробації (якої поки що теж не існує в Україні офіційно, а тільки у вигляді, знову таки, експериментальних програм) і, можливо, судовим структурам, наприклад інституту судових вихователів, що теж поки існує скоріш тільки на папері.
Безпосередньо пов'язане з вищезазначеним і таке питання: чи повинні ведучі програм примирення (медіатори) бути професіоналами? Тобто отримувати регулярну зарплату, як наприклад шкільні психологи, або бути добровольцями і одержувати разові винагороди за кожну проведену справу, як, наприклад, у Польщі та США.
В обох випадках негайно виникає наступне питання: хто має оплачувати послуги посередників? Закордонний досвід свідчить, що й тут відзначається велике розмаїття. Фінансування програм ВП беруть на себе такі інституції: держава; місцеві органи влади; система правосуддя; донорські й благодійні організації. Відповідь на це питання, вочевидь, тісно пов'язана з тим, які організації надають послуги, але дуже важливо, щоб при ухваленні рішення фінансові міркування не переважили здоровий глузд і питання змістовного характеру. Нам здається, що заслуговує на увагу ще не дуже розповсюджений російський досвід, де офіційне існування таких програм у тому ж Ураї стало можливим завдяки фінансуванню з міського бюджету. За твердженням Болкової С.Л., заступника голови Комісії у справах неповнолітніх і з захисту їхніх прав м. Урая, це стало можливим завдяки тому, що місцева адміністрація зацікавлена в профілактиці молодіжної злочинності й змогла побачити прямий зв'язок між діяльністю Ювенальної служби, яка проводить програми відновного правосуддя, і зниженням числа повторних правопорушень.
У даний момент нам вбачається можливим закріпити положенням основні вимоги до професійної підготовки й кваліфікації посередників/ведучих програм і до організацій/ програм (у випадку їхнього незалежного існування,наприклад, при судах). Питання ж щодо самих організацій, які безпосередньо будуть надавати такі послуги, варто залишити відкритим, дозволивши практиці самій внести корективи й підказати розумне рішення. Однак, це не означає, що ми не бачимо необхідності обговорювати ці питання й шукати найкращі варіанти відповідей...
III. Нарешті, не останнє значення має питання необхідної нормативно-правової бази і багато хто схильний ставити це на перше місце (мовляв, коли в законі буде написано, тоді й з'явиться реальна практика). На нашу думку, такий підхід є неправильним, хоча б з тієї причини, що для того щоб щось закріплювати в законі, треба добре уявляти собі, що і як працює. Є достатньо прикладів, коли закон прийнятий Верховною Радою не проходить перевірки практикою й стає мертвим законом, що не має шляхів і засобів реалізації. Однак на даному етапі видається можливим, і навіть необхідним, формальне закріплення самої можливості існування таких програм і практики примирення потерпілого й правопорушника (за участі незалежного й нейтрального посередника) у Кримінальному-Процесуальному Кодексі.
Подальша розробка нормативних документів і положень (або окремого закону), які будуть регламентувати діяльність програм відновного правосуддя повинна здійснюватися паралельно з оцінкою й аналізом реалізації експериментальних моделей впровадження програм ВП на базі декількох модельних судів, прокуратури й відділень міліції. Таким чином, група експертів мала б можливість порівняти декілька найбільш перспективних моделей і, зробивши необхідні висновки, запропонувати вже перевірені практикою рекомендації до подальшого застосування програм ВП і їхньому нормативному закріпленню.
Loading...

 
 

Цікаве