WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Поняття і види імунітетів у міжнародному праві - Реферат

Поняття і види імунітетів у міжнародному праві - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
"Поняття і види імунітетів
у міжнародному праві"
ПЛАН
1. Поняття імунітету держави в міжнародному праві, види імунітету
2. Імунітет від дії законодавства іноземної держави
3. Судовий імунітет
4. Імунітет від попередніх дій
5. Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду
6. Імунітет власності держави
7. Імунітет угод держави
1. Поняття імунітету держави в міжнародному праві,
види імунітету
Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.
У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої.
Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet imperium - рівний над рівним не має влади.
Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законодавство та доктрина завжди намагалися визначити його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях. Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. Ці угоди регулюють чимало питань, пов'язаних з представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речевих позовів щодо приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імунітетом від імені акредитуючої держави з метою представництва;
пред'явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент повинен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи "відказоодержувачем" як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).
Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного характеру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний характер (М. Богуславський). Незважаючи на різницю у доктрині стосовно імперативності чи диспозитивності норм про імунітет, законодавство та практика усіх держав явно й безумовно грунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб'єктом цивільно-правового обігу. Це викликало протиріччя з питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у доктрині права.
Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої держави. Як вказувалося, імунітет держави може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.
У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову;
3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdic-tionem - рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До держав, як правило, не можуть бути пред'явлені позови у інозем-них судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних держав, та "непрямих" позовів, як наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.
Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття - майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.
Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави - тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, така згода може бути виражена державами на взаємних та добровільних засадах у зви-чаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин тощо. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (учасники - Австрія, Бельгія, Юпр, ФРН, Великобританія).
Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил стосовно імунітету державних суден від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р. У зазначеній Конвенції беруть участь більше 20 держав.
Торговельні договори, зокрема - колишнього СРСР із схід-ноєвропейськими, західними та іншими державами, передбачали норми про згоду на юрисдикцію судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми формулювалися у додатках до договорів про правовий статус торговельних представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції. Про це свідчить, зокрема, ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", де вказано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними судами України, а також - за згодою сторін спору - Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачене
Loading...

 
 

Цікаве