WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Характеристика розвитку на українських землях еволюції процесуального права - Реферат

Характеристика розвитку на українських землях еволюції процесуального права - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
"Характеристика розвитку
на українських землях еволюції
процесуального права"
ПЛАН
1. Українське процесуальне право 14-17 ст.
2. Розвиток процесуального права у 17-18 ст.
3. Еволюція радянського процесуального права на теренах України
Список використаної літератури
1. Українське процесуальне право 14-17 ст.
Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.
Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони - потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був повинен самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найбільш тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слідчого процесу.
У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав віл того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала "розмова сторін", як тоді називалась процедура словесних змагань сторін. Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, була конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у 30-40-х pp. XVII ст. проходило щороку до сотні правиників .
Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що засто-совувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підроз-ділялися на досконалі та недосконалі ("повні" і "неповні"). Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.
У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Коли ж звинувачувався у Друге, він очищався присягою двох свідків, а втретє - шістьох свідків. 1 тільки після такої процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише державний сул, куди шляхтича викликали позовами .
Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.
Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри годні").
2. Розвиток процесуального права у 17-18 ст.
У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні - в межах слідчого процесу.
На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.
За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники ("баніти"), "безчесні", "прокляті". За попередніми нормами не визнавалися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".
Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони брали участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чолобитником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "всіваною", "злодійською", "відвітною".
З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".
Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 p. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 p. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 p. адвокатів було введено до складу нижчих судів.
Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею лозова починалася, так звана, судова "контраверсія".
Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, - судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".
Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування - "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди
Loading...

 
 

Цікаве