WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Що означає категорія “причина і наслідок”? - Реферат

Що означає категорія “причина і наслідок”? - Реферат


Реферат
на тему:
Що означає категорія "причина і наслідок"?
Категорія "причина і наслідок" проявляється через причинність - генетичний звязок між одним станом видів і форм матерії в процесах її руху і розвитку. Слід зазначити, що категорія "причина і наслідок" більше відноситься до діалектики, яка розглядає явища в процесі їх розвитку.
Виникнення будь-яких обєктів і систем і зміни їх властивостей в часі мають свої підстави в попередніх станах матерії; ці підстави називають причинами, а викликані ними зміни - наслідками.
Сущність причинності - породження причиною наслідоку; наслідок, визначаючись причиною, здійснює зворотній вплив на неї. Причинність обєктивна і всезагальна.
Діалектичний матеріалізм заперечує ідеалістичне трактування причинності як субєктивної, "впорядковуючої" категорії пізнання або як прояв "обєктивного духу", "ідеї". На основі причинності організується матеріально-практична діяльність людини, виробляються наукові прогнози.
Як співвідноситься духовне в людині?
Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, відіграють визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце та призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя тощо.
Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу.
Поняття духовне, духовність є похідними від слова "дух", що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихання, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок.
У філософському досвіді осягнення духу, духовності склалася та продовжує розвиватися традиція їх висвітлення у бутті, в індивідуальному духовному досвіді. Чи, як сказав Микола Бердяєв, шляхом пізнання змісту, прилучення до нього. Зміст найбільш випукло зафіксовано у релігії, мистецтві, мові. Смислові обриси духовності виступають як здатність та потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси у їх єдності. У такому розумінні духовність виявляється як ідеал, до якого прагне людина та людство у духовному самовдосконаленні.
Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а також до себе, які передбачають розвиток людської душі.
Отже, духовне та душевне життя людини генетично взаємопов'язані. У культурі за поняттям "душевний" закріпився такий зміст, сповнений щирої приязні.
Душевність розкривається як любов до ближнього, що розпочинається з любові до себе (полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосердя (якщо до іншого ставимось як до себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісними, байдужими, неповажливими, брехливими). Душевність співвідноситься зі світом соціально-моральних почуттів людини, за змістом не тотожна духовності, але й не відривна від неї. Ґрунтом зростання бездуховності є бездушність, суспільне нерозвинута чуттєвість - її зведення до елементарних потягів чи відмова від неї у формі аскетизму, ханжества. Так само і бездушність зростає на ґрунті бездуховності. Філософ Іван Ільїн підкреслював, що там, де духовних необхідностей немає, а душевні можливості незчисленні, відбувається розпад особи, перетворення її на жертву дурних пристрастей та обставин.
"Людина, яка духовно дефективна з дитинства, може виробити для себе навіть особливий душевний лад, який при поверховому спостереженні можна прийняти за характер та особливі погляди, які помилково приймаються за переконання. Насправді, людина безпринципна та безхарактерна залишається завжди рабою власних дурних пристрастей, полоненою вироблених душевних механізмів, що тримають її і є всесильними у її житті, які не мають духовних вимірів і утворюють криву її огидної поведінки.
Людина не виявляє опору їм, а примушує наївних людей сприймати її злу одержимість за волю, ЇЇ інстинктивну хитрість за розум, поривання її дурних пристрастей за почуття". Отже, духовність і душевність невідривно взаємопов'язані. Духовність відкриває людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а душевність - цінності переживання, обрії світу та почуття.
Духовність надає душевному обліку справжнього людського характеру, а душевність як емоційно-моральне ставлення до іншого як до самого себе, відкриває людині цінність іншого, що не зводиться до безпосередньої утилітарної значущості.
Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та ставлення до абсолюту є ставлення до себе. Це той магічний кристал, у якому відбиваються спрямованість до світу цінностей та до світу повсякденності і з якого ці відношення розпочинаються, за якими любов до іншого розпочинається з любові до себе. У такому магічному кристалі розкриваються цінності ставлення, обрії та глибини внутрішнього світу, свободи і відповідальності, любові, віри, надії. Тут відбувається взаємопроникнення абсолютних цінностей і повсякденності, при якому абсолютні цінності наповнюються плоттю та кров'ю, а саме життя стає одухотвореним. Ставлення до абсолюту не дозволяє людині перетворитися на плоского утилітариста, а ставлення до світу - на засушеного аскета. Духовність перетворює людське життя в об'ємне та повнокровне, творче, вільне відповідальне.
Людина - істота трансцендентальна, прагне вийти за власні межі і в такому прагненні спрямована на інше. Але саме духовність перетворює ці прагнення у справжню причетність співбуття вічності, світу людині (собі та іншому). Сучасний російський дослідник Борис Братусь відмічає, що духовна особистість має найвищу вертикаль душі. Така людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов'язані між собою, подібні між собою, співвідносні з духовним світом. Духовність з необхідністю ґрунтуються на вірі, надії, любові. Образно визначає любов Віктор Франкл як можливість сказати комусь Ти і ще сказати йому Так. Іншими словами, любов - це здатність відчути іншого (людину, світ, досконалість) і самого себе як щось справжнє і унікальне неповторне (сказати "ти") і водночас осягнути їх цінність та необхідність (сказати "так"). Любов відкриває те, чого ще не має у дійсності, але що є у становленні, може і повинно бути. Любов тому співвідносна з вірою, а віра з любов'ю, що вірити - це не теж саме, що визнавати за істину. У вірі виявляється та розкривається щось, яке має внутрішню, вільно визнану переконливість та цінність. Віра пробуджує любов та дух, усі творчі сили людини. "Віра є нічим іншим ніж головним і провідним тяжінням людини, яке визначає її життя, її уявлення, її прагнення та вчинки". Тому людина духовна настільки, наскільки вірить, сподівається та любить. І навпаки, людина вірить, сподівається і любить настільки, наскільки духовна. Адже людина може і нехтувати вірою, залишати її напризволяще, пронизувати її забобонами, перетворювати її на сліпий таруйнівний фанатизм чи відводити їй один кут власної душі, і до того ж, найбільш легкодухий та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з користю та продавати її. Але в одному тільки людині відмовлено, одного не може, а саме - жити без віри.
Людське життя - суспільне та індивідуальне - є не тільки піднесення, але й падіння людського духу, не тільки перемога Істини, Добра, Краси, але й кривди, зла, спотвореного. Чи слід ці негативні прояви розглядати як висвітлення духу в бутті, чи як відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальному житті має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще і позірна духовність, бездуховність. Бездуховність - антипод духовності. Бездуховність - спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуально-особистісно, тобто творчо, вільно та відповідально ставитись до світу, себе, іншого, ворожість та недовірливість до них виступає не ціннісним, а утилітарним вимірюванням буття. Позірна духовність виникає там, де людина сполучена не з справжнім буттям у всій його повноті, а з його обмеженими, позірними формами. Різновидів позірної духовності є багато. Різновидність, пов'язана з розщепленням ціннісного світу людини (ефект розтроювання людини); з домінуванням тут окремої групи цінностей як абсолютної, але в дійсності не є такою; з невмінням співвідносити загальнолюдські цінності з реальними життєвими ситуаціями (духовна глухість); з нездатністю втілювати ці цінності у життя (духовна неспроможність).
В сучасних умовах поширення явищ бездуховності і позірної духовності значно підсилюється, причому найбільшу загрозу викликає саме позірна духовність. Бездуховність, загрожуючи, поширюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де виникає аномія - ціннісно-нормативний вакуум і єдиною спрямованістю стає досягнення мети - успіху будь-якою ціною. Але бездуховність значно легше розпізнати. Бо більш однозначно сприймається як негативне явище, ніж позірна духовність. Крім того, в процесі оздоровлення суспільства, подолання аномії, ціннісно-нормативний вакуум заповнюється вже не маргінальними і відхиляючими від норми (девіантними) ціннісними орієнтаціями, а інституціонально визнаними. Тоді постає питання про те, які власне духовні цінності стануть визначати життєдіяльність суспільства та особи - справжні чи позірні. Ситуація посилюється тим, що втрата універсальними цінностями своєї актуальності та загальнозначимості (абсолютності) в суспільній та особистісній свідомості, докорінна ломка традиційних ціннісних орієнтацій та пошук нових духовних підвалин буття -загальна риса сучасності. Тому, від того, наскільки аутентичний образ духу, що викристалізовується в сучасну епоху, залежить доля людини, суспільства, цивілізації.
Життя людини протікає на різних рівнях - індивідуальному та суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'язані між собою, наче "вкладені" одна в одну і водночас мають різну специфіку.
Loading...

 
 

Цікаве