WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Розвиток процесуальної форми на українських землях у Х–XVIII століттях - Реферат

Розвиток процесуальної форми на українських землях у Х–XVIII століттях - Реферат


Реферат
на тему:
Розвиток процесуальної форми на українських землях у Х-XVIII століттях
Процесуальна форма - це сукупність однорідних процедурних (процесуальних) вимог, передбачених законом, що визначають умови, порядок та послідовність дій учасників процесу для досягнення певної мети. Можна сказати, що процесуальна форма - це встановлені правила, які зумовлюють порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності[1, с. 13].
Як слушно зазначав відомий французький процесуаліст Фостен Елі, процесуальні форми мають бути досить потужними та міцними, щоб добути істину з лона фактів і не бути спотвореними суддями або сторонами; вони мають бути доволі простими, ясними та гнучкими для того, щоб слугувати опорою, не стаючи перешкодою, та пристосовуватись до особливостей кожної справи [2, с. 51]. Значення процесуальної форми для встановлення істини у кримінальній справі доведено багатовіковою світовою судовою практикою і теорією кримінального процесу.
Розглядаючи проблеми сучасного кримінального судочинства, звернемось до багатого історичного досвіду розвитку кримінально-процесуальної форми в Україні. Безліч проблем, що постають сьогодні, привертала увагу суспільства ще у давні періоди розвитку нашої держави.
Зародження процесуальної форми в Україні починається у X ст. за часів Київської Русі, де на той час панував обвинувально-змагальний процес. Тоді ще не існувало конкретного розподілу функцій розшуку, слідства і суду. Розслідування злочинів відбувалось, як правило, за заявою позивача.
Важливу роль на той час відігравало звичаєве право. Найповнішою і найважливішою пам'яткою давньоруського звичаєвого права, а також "княжих уставів" (уроків), вважається "Руська Правда" [3]. Зібрані в ній норми свідчать про те, що вона мала винятково практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинних законів, а сторонам захищати свої права на суді. Главою правосуддя був князь, а княже подвір'я - звичайним місцем суду. Але князь міг доручити судочинство тіунам та отрокам. Чиновники, яким належало вирішувати кримінальні справи, називалися вирниками. Кожний суддя мав помічника (отрока), переписувача (метельника). Вони брали запас від громадян і мито з кожної справи. Вирнику і переписувачу для об'їзду волості давали коней. В одному зі списків Руської Правди (Ярославовій Правді) сказано, що "позивач у всякому позові повинний йти з відповідачем на ізвод перед 12 громадян" - цілком ймовірно, що то були присяжні, які розглядали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначати покарання і стягувати пеню.
Існували особливі форми так званого досудового процесу, що передбачав установлення стосунків між потерпілим (позивачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим).
Доказами вини чи невинності особи виступали показання свідків (видоків) та послухів, якими могли бути лише вільні люди. Отже, на той час, якщо вільна людина щось чула про вчинений злочин, то вона ставала свідком у справі. Важливими доказами вважалися ті, що отримані "судом божим" і клятвою.
З цього випливає, що процесуальна форма за часів Київської Русі ґрунтувалася на звичаєвому праві.
Після занепаду Галицько-Волинської держави, яка була "правонаступницею" Київської Русі і не мала суттєвих змін у системі судочинства, українські землі опинилися під протекторатом Литви. На той час Литва не мала державного та судового апаратів, підготовлених для здійснення функцій управління і судочинства, тому до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала лише князеві. Від себе він передавав її намісникам, тіунам та іншим посадовцям. Поряд з князівським був ще церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Удільні князі підлягали суду великого князя.
Наприкінці XIV ст. судова система набуває такої структури: найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Він був одноосібним, і якщо хтось брав з наказу князя у ньому участь, то рішення все одно залишалося за володарем. Траплялося, що через велику кількість справ він передавав право чинити суд довіреній особі, але такі доручення не мали постійного характеру.
Водночас із великокнязівським існував суд "пани"-Ради, проте він так і не розгорнувся у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які згодом передали судові повноваження старостам та воєводам. Ними судочинство теж здійснювалося одноосібно. Нижчою ланкою судової системи були суди державця-намісника, який управляв невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду вважався суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сейму землі (князівства) або суду великого князя.
Іншим видом судів Литовсько-Руської держави були домініальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням.
Існували ще громадські суди селян та міщан, які дістали назву "копні" (люди сходилися на засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були найдавнішими й доволі авторитетними, тому навіть третій Литовський статут висловився за їхнє збереження. Копний суд був установою звичаєвого права, перебуваючи у тісному, генетичному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто так і називалася - віче).
Населення різних місцевостей становило своєрідну спілку для убезпечення від злочинних елементів та боротьби зі злочинами. Якщо хтось із спільноти помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав копу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили заявитися самі або прислати довірників (заступників), щоб учинити слідство і суд). Звичайно, перші копні збори, які проводили слідство "по гарячих слідах", утворювалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої" копи, після якої вже сходилася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його результатами виносився (усно або у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його територіальній підпорядкованості. Сюди могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції - суду гродського. Туди ж дозволялося надсилати апеляції на рішення копного суду.
У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від прав здійснення власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.
Земські шляхетські суди у складі судді, підсудка та писаря було
Loading...

 
 

Цікаве