WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Внесення змін до Конституції України, політична реформа - Реферат

Внесення змін до Конституції України, політична реформа - Реферат


Реферат на тему:
"Внесення змін до Конституції України,
політична реформа"
ПЛАН
Вступ
1. Порядок внесення змін до Конституції України
2. Конституційна реформа: завдання, результати та можливі ризики
3. Політична реформа: нові завдання для політиків та суспільства
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
8 грудня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про внесення змін до Конституції України", який передбачає суттєвий перерозподіл повноважень між главою держави, парламентом і урядом і, за логікою ініціаторів конституційної реформи, має запровадити дієву систему стримувань і противаг, та збалансувати обсяг повноважень, закріплених відповідно за Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України.
Основні положення законопроекту № 4180, який згодом був прийнятий як Закон України "Про внесення змін до Конституції України", - свого часу стали предметом дослідження Конституційного Суду України, Венеціанської комісії, експертів вітчизняних аналітичних центрів та науковців, які, у свою чергу, вказали на низку недоліків законопроекту, переважна більшість яких виправлена не була.
1. Порядок внесення змін до Конституції України
Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома трети-нами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.
2. Конституційна реформа:
завдання, результати та можливі ризики
Недосконалість функціонування системи органів публічної влади в Україні після прийняття Конституції України 1996 року на сьогодні не ставиться під сумнів. Проявами такої недосконалості стали, зокрема, невідповідність конституційного статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади його реальному статусу, недостатня ефективність парламентського контролю у сфері виконавчої влади, неучасть парламенту у формуванні Кабінету Міністрів, одноосібне вирішення питань щодо звільнення керівників органів виконавчої влади, призначених на посади за участі інших суб'єктів (Верховної Ради України та Кабінету Міністрів), нетипове для практики більшості зарубіжних країн явище багаторазового застосування Президентом права вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (щодо окремих законів Президент України використовував право вето 9 разів), відсутність регіонального самоврядування, невідповідність системи адміністративно-територіального устрою принципу повсюдності місцевого самоврядування, неможливість усунення Президента України з посади в порядку імпічменту тощо.
Лише частина зазначених проблем, з нашої точки зору, була зумовлена чинною Конституцією України і потребувала вирішення шляхом внесення відповідних змін до Конституції України.
Зокрема, реалізація адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування суттєво ускладнювалась нормами Конституції України, які, по-перше, закріпили в якості базової одиниці адміністративно-територіального поділу села, селища та міста, по-друге, визначили кількість та назви адміністративно-територіальних одиниць вищого рівня (областей), по-третє, унеможливили створення обласними і районними радами власних виконавчих органів, наділивши повноваженнями щодо здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць районні та обласні державні адміністрації.
Аналіз статті 111 Конституції України дозволяє говорити про те, що усунути Президента України з посади в порядку імпічменту, навіть у разі наявності висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину, практично неможливо.
До переліку "проблемних" слід віднести і ті положення Основного Закону, у відповідності з якими Президент наділявся правом припиняти повноваження осіб, призначення яких на посади здійснювалось за участі інших суб'єктів, зокрема - Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Ця проблема могла бути вирішена шляхом відповідного тлумачення відповідних положень Конституції України Конституційним Судом України, однак орган конституційної юрисдикції в процесі вирішення компетенційних спорів дотримувався букви Конституції України.
Ще однією проблемою, яка виникла в процесі взаємодії Президента України з Верховною Радою України, стало визнання Конституційним Судом України конституційним "застосування Президентом права вето" щодо законів про внесення змін до Конституції України, що за відповідних обставин та врахування існуючої практики використання Президентом права вето могло б унеможливити перегляд положень Основного Закону.
Вирішення інших вищеперерахованих проблем, на нашу думку, внесення змін доКонституції України не потребувало. Зокрема, попри те, що Основний Закон формально усував Верховну Раду від участі в процесі формування персонального складу Кабінету Міністрів України (наділяючи відповідними повноваженнями главу уряду та главу держави), Верховна Рада могла суттєво впливати на персональний склад Уряду за допомогою таких важелів як: а) висловлення недовіри Кабінету Міністрів України, при формуванні якого Президентом і Прем'єр-міністром України не було враховано кадрові "уподобання" Верховної Ради України; б) незатвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів України (відмова в довірі), сформованого без попередніх консультацій з парламентськими фракціями і групами. Саме той факт, що парламент ніколи не користувався наданими йому важелями впливу на формування Кабінету Міністрів і пояснюється його місце та роль у формуванні персонального складу Кабінету Міністрів України.
Недостатня ефективність парламентського контролю у сфері виконавчої влади також, на наш погляд, пояснюється позицією самої Верховної Ради України, а не недоліками основного Закону. Так, положення Регламенту Верховної Ради України 1994 року та Закону України "Про комітети Верховної Ради України" в частині, яка регламентує порядок здійснення парламентського контролю за підконтрольними та підзвітними суб'єктами,
Loading...

 
 

Цікаве