WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історія походження стандартів у сфері прав людини - Реферат

Історія походження стандартів у сфері прав людини - Реферат


Реферат на тему:
Історія походження стандартів у сфері прав людини
Права людини регулюються нормами не тільки національного, але й міжнародного права. Специфіка розвитку міжнародного права полягає в тому, що його норми створюються шляхом погодження позицій з того чи іншого питання багатьма державами світу. Жодна держава, незалежно від її впливу на світову громадськість, розмір території та чисельність населення, не може самостійно створити норми міжнародного права або нав'язати своє законодавство міжнародній спільноті.
У процесі створення норм міжнародного права відбувається, як правило, зіткнення різних точок зору, пошук взаємовигідних рішень і компромісів. Ці норми в кінцевому підсумку фіксують загальну позицію держав з того чи іншого питання. Досягається ця позиція шляхом компромісів.
У міжнародних відносинах беруть участь держави з різним суспільним ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади, класовою і національною структурою, історичними традиціями. Всі ці чинники так чи інакше впливають на формування не тільки національного, але й на розвиток міжнародного права. Адже кожна держава прагне до того, щоб її інтереси були максимально відображені в нормах права. Більш того, часто безпосереднє, а то й вирішальне значення при виробленні принципів і норм міжнародного права має саме внутрішнє право держави. Учасники міжнародних відносин, як правило, не можуть піти на укладання угод і прийняття таких норм, які б суперечили їх конституціям і іншим національним основоположним законодавчим актам та закріпленим принципам їх економічного і політичного ладу, правам і свободам громадян.
Право в концентрованому вигляді відображає політичний і економічний курс держави. Саме тому національне право багато в чому визначає позицію держави на зовнішньополітичний арені і, відповідно, розвиток міжнародного права.
Вплив національного права на розвиток різних галузей міжнародного права неоднорідний. Особливо значний він при створенні норм і принципів міжнародного права, які відносяться до прав людини. Саме тут яскраво виявляється "первинність" законодавства країни. Практично всі міжнародні норми з прав людини, які закріплюють перелік основних прав і свобод, були "запозичені" із внутрішнього права держав. Процес цей був дуже тривалим і відзначався складністю і суперечливістю. До того ж, поняття, зміст і обсяг прав і свобод у різні історичні епохи були різними. Ще зовсім недавно, майже до початку XX ст., права людини регулювалися виключно нормами внутрішньодержавного права. Пояснювалося це тим, що держави - учасниці міжнародних відносин вважали, що ці питання належать до їх внутрішньої юрисдикції. Загальновизнаною нормою вважалося те, що взаємовідносини між державою і її громадянами розглядалися як внутрішні справи кожної держави. Старе міжнародне право не втручалося в цей процес. Але в той же час вважалося правомірним застосуванням сили в "гуманних" цілях, аж до розв'язання війни в односторонньому порядку, для захисту життя і майна своїх громадян, котрі перебувають на території іншої держави, а також інтересів національних та інших меншин. Право на "гуманітарну" інтервенцію ґрунтувалося на думці про те, що кожна держава немовби має міжнародний обов'язок гарантувати основні права і свободи, де б вони не порушувалися. Виходячи з цього, у працях багатьох вчених з'явилися теоретичні обґрунтування політики втручання у внутрішні справи інших держав під виглядом захисту і забезпечення таких прав, як право на життя, свободу совісті і віросповідання тощо. Наприклад, голландський юрист Гуго Гроцій, посилаючись саме на те, що кожній людині, незалежно від її належності до тієї чи іншої держави, належать певні права і свободи, виправдовував так звані справедливі війні заради захисту чужих підданих, якщо щодо них чиниться беззаконня. Ця точка зору поділялася більшістю юристів-міжнародників ХУІІІ-ХІХ ст. І лише окремі з них, як, наприклад, професор А. Гефтер, відстоювали думку про те, що якщо держава зневажає права і свободи своїх громадян, то потрібно припинити з нею будь-які відносини, але не втручатися силою зброї в її внутрішні справи.
Деякі прибічники теорії "гуманітарної" інтервенції, серед яких Ф.Мартене, М.О. Захаров, вважали, що її застосування є правомірним лише по відношенню до "нецивілізованих" держав.
Доктрина втручання у внутрішні справи інших держав з метою захисту прав і свобод громадян широко використовувалося в тогочасній практиці міжнародних відносин. Вона була одним із численних "обґрунтувань" для поневолення так званих "нецивілізованих" народів, боротьби європейських держав за перерозподіл уже поділеного світу. "Право на втручання" офіційно закріплювалося в багатьох міжнародних договорах і угодах. Але, як свідчить зовнішньоекономічна практика держав XIX ст., в дійсності інтервенція в цей час відбувалася не з гуманною метою, а відображала інтереси конкретних держав, які її здійснювали.
Після Першої світової війни і утворення Ліги Націй право держав на інтервенцію піддається певним обмеженням. Згідно зі Статутом Ліги Націй, який спочатку був підписаний 44 державами, розпочинати війну можна було лише за наявності обставин, зафіксованих в цьому документі. У випадку порушення державами-членами Ліги Націй її Статуту передбачалися санкції.
У межах Ліги Націй було укладено цілу низку угод, спрямованих на боротьбу з рабством, торгівлею людьми, розроблено спеціальні міжнародно-правові заходи для захисту релігійних, етнічних і мовних меншин. В угодах держави брали на себе обов'язок надавати особам, які належали до меншин за расою, релігією і мовою, ті ж права, що й своїм громадянам. Але договори про меншини не мали універсального характеру, а створювали певний спеціальний режим лише для незначної кількості малих держав. Держави ж, які займали провідні позиції в Лізі Націй, не брали ніяких обов'язків про надання меншинам, які проживали на їх територіях, тих же прав, що і своїм громадянам. Вони виступали лише в ролі гарантів створеної системи і не були пов'язані будь-якими зобов'язаннями перед Лігою Націй. Тому деякі держави - члени Ліги Націй розцінювали договори про меншини як нерівноправність, що несумісна з суверенітетом держав і дає привід для втручання в їх внутрішні справи. Та й сам Статут Ліги Націй не вміщував ніяких постанов про обов'язки держав - членів Ліги Націй дотримуватися права меншин або здійснювати міжнародне співробітництво з розвитку поваги до прав
Loading...

 
 

Цікаве