WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Розвиток прав людини в Україні - Реферат

Розвиток прав людини в Україні - Реферат

пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього тощо.
Після Другої світової війни на тлі гуманізації міжнародного життя і офіційного засудження сталінщини проблема прав і свобод людини в нашій країні набула першорядного значення. Сприяли цьому і ті зобов'язання, які взяли на себе перед міжнародним співтовариством СРСР і Україна як члени ООН.
Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особи булоприсвячено два розділи (5 і 6), в окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.
Основним правам, свободам і обов'язкам громадян також був присвячений цілий розділ (ст. 37-67), де проголошувалась повнота прав громадян в усіх основних сферах. У ст. 37, зокрема, зазначалося, що громадяни УРСР мають усю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією УРСР та законами. Проголошувалася можливість розширення прав і свобод громадян у ході реалізації програми розвитку суспільства. В той же час, не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.
У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально втілювалася в житті. Це, передусім, право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, на житло, право користуватися державною власністю, право особистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних прав проголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю усіх видів освіти і загальнообов'язковою середньою освітою, право на користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості.
Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. До цієї категорії прав і свобод належали: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; право вносити пропозиції в державні органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі; свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. До особистих прав належали недоторканність особи і житла, охорона державою особистого життя громадян, таємниця листування тощо. Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів. Скарги мали розглядатися у порядку і строки, встановлені законом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, могли бути оскарженими в суді.
Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов'язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону здоров'я, на житло, користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо. Проте ці та інші положення Основного закону не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конституції відзначалося, що вся влада в Українській РСР належить народові (ст. 2). Проте насправді народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. УРСР була псевдонародною державою. Конституція УРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, однак механізм їх реалізацій був ненадійним, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери продовжував діяти започаткований ще в 20-ті роки залишковий принцип.
Оскільки дії влади досить часто суперечили міжнародним нормам і внутрішньому законодавству у галузі прав людини, в СРСР і в Україні ще в 60-ті роки зародилося вогнище дисидентського правозахисного руху.
У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі "Україна" картини С. Параджанова "Тіні забутих предків" із критикою арештів правозахисників та вимогою припинити зневажання прав людини виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. Під листом на їх захист підписалися 140 присутніх. Петиційна кампанія стала однією з форм правозахисного руху в УРСР. Листи-протести йшли не лише із столиці України, але й з обласних центрів.
Серед тих, хто підписувався, так званих "підписантів", було кілька сот представників української інтелігенції: І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, З. Франко, А. Горська та ін.
Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених ними книг, статей, відозв, що викривали політику властей.
Через "самовидав" громадськість республіки, СРСР, закордону познайомилась з роботами В. Чорновола "Правосуддя чи рецидив терору", "Лихо з розуму", В. Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії", "Хроніка опору", "Серед снігів" та ін.
Першою в СРСР загальною організацією, що виступила на захист прав людини була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої входили харків'янин Г. Алтунян (в 1969 р. його заарештували) та киянин Л. Плющ (на початку 70-х років його заарештували і відправили до психіатричної лікарні Дніпропетровська).
У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне "п'яте управління", на яке покладено обов'язки по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а по суті, із інакомисленням. Крім системи тюремно-табірних закладів, на захист тоталітарного режиму була кинута каральна медицина. Найбільш небезпечних державних "злочинців" (насправді ж борців з порушенням прав людини), яких важко було звинуватити в порушенні відповідних статей кримінального кодексу, радянський режим став ув'язнювати в психіатричні лікарні спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю.
Жертвами тюремно-психічного терору стали такі борці за права людини, як: П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, В. Рубан, Й. Тереля, М.Ковтуненко та інші відомі дисиденти.
У 1972-1982 рр. прокотилася друга хвиля арештів. У ці роки заарештували І. Світличного, В. Стуса, Є. Сверстюка, В. Чорновола, Н.Світличну, І.
Loading...

 
 

Цікаве