WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Компетенція урядів. Урядова правотворчість - Реферат

Компетенція урядів. Урядова правотворчість - Реферат

закінчення стро-ку відповідного делегування, тут така відмова не визнається. У випадках, коли внесений у парламент законопроект суперечить змісту делегування, можлива відміна або часткова зміна закону, що встановив це делегування.
У Португалії урядові акти делегованого характеру мають назву дек-ретів-законів. Конституційне визначено, що делегування законодавчих функцій уряду може мати місце тільки один раз. Водночас припускається поетапне використання делегованих повноважень. Декрети-закони втрачають силу разом з відставкою уряду, який їх видав, а також по закінченні легіслатури парламенту, що здійснив делегування, або після його достро-кового розпуску. Визначений різний порядок затвердження декретів-законів, прийнятих під час роботи парламенту і введених у період парламентських канікул або перерв між сесіями.
Відповідні норми можна знайти в основних законах деяких інших держав. Так, у Польщі нижня палата парламенту може надати уряду пов-новаження на видання розпоряджень, що мають силу закону, прийнявши для цього спеціальний закон абсолютною більшістю голосів. Закон про де-легування повноважень має визначати предмет регулювання і строки ре-алізації цих повноважень. Уряду не можуть бути передані повноваження на видання розпоряджень щодо зміни конституції, виборів президента і де-путатів парламенту та представницьких органів місцевого самоврядування, а також прийняття державного бюджету, ратифікації найважливіших міждержавних договорів і регламентації окремих прав громадян. Урядові розпорядження відповідного характеру підписує президент, який може у двотижневий строк повернути їх уряду. Тим самим делегатами парла-ментських повноважень можна вважати як уряд, так і президента.
Ідея парламентського делегування повноважень сприймається од-нозначно далеко не завжди. Зокрема, в державно-правовій теорії ФРН де-леговане законодавство номінальне не визнається. З іншого боку, консти-туційне встановлено, що закон може уповноважити уряд або окремого міністра видавати постанови. При цьому мають бути визначені зміст, цілі і обсяг делегованих повноважень. Конституційна норма уможливлює навіть так зване субделегування: "Якщо законом передбачається подальше передання повноважень, то для цього потрібна постанова" (ст. 80).
Свої особливості має відповідна практика органів законодавчої і ви-конавчої влади у США. Тут делегування теоретично не припускається через те, що передання повноважень суперечило б принципу жорсткого поділу влад. Такий підхід підтриманий і судовою практикою. Але вже з початку XX ст. суди, залишаючись на позиції заперечення делегування законодавчих повноважень конгресом, визнали прийнятним і таким, що не суперечить конституції, передання президенту та іншим органам виконавчої влади повноважень на видання постанов, правил та інших нормативних актів. У конституційній теорії подібні делеговані конгресом повноваження називаються квазізаконодавчими.
Надання квазізаконодавчих повноважень органам виконавчої влади США не пов'язується з контролем за реалізацією їх з боку конгресу. Проте закони, які передбачали делегування таких повноважень, іноді містили по-ложення про те, що відповідні акти виконавчої влади ще до набуття ними чинності треба подавати конгресу. Конгрес не міг змінювати ці акти, але во-ни набували чинності лише за умов, якщо палати протягом певного строку не приймали резолюції, які заперечували необхідність подібної правотвор-чості. Така практика довгий час була відома як законодавче вето. Однак на початку 80-х років XX ст. верховний суд визнав її протиконституційною.
Значно різняться теорія і практика парламентського делегування у Великобританії та багатьох інших англомовних країнах з парламентарними формами правління. На відміну від країн континентальної Європи, у Ве-ликобританії для парламенту не існує формальних обмежень у делегуванні своїх повноважень. Водночас передання повноважень зовсім не означає, що відповідне питання виключається з компетенції парламенту. Всі акти, прийняті на основі парламентського делегування, називаються делегованим законодавством.
Нині у Великобританії прийнято тезу, за якою всі парламентські акти є законами, але не всі закони є парламентськими актами. За змістом цієї тези поняття закону охоплює і делеговане законодавство.
Відмінність між парламентськими актами й актами делегованого законодавства вбачається насамперед у тому, що перші не можуть бути предметом ревізії в суді, суд лише тлумачить їх. Другі ж застосовуються тільки тоді, коли суд визнає їх такими, що не суперечать відповідним парламентським актам щодо делегування. Тому делеговане законодавство нерідко називають підпорядкованим законодавством.
Суб'єктами делегування визнаються насамперед монарх та окремі члени уряду. Найбільш авторитетними актами делегованого законодавства вважаються накази короля (королеви) в таємній раді. Формально делегатом у таких випадках виступає глава держави, хоч, як зазначалося, відповідні акти розробляє уряд, і вони по суті є формою його правотворчості. Значно більше різних за назвами актів, які на основі делегованих повноважень видають безпосередньо члени уряду.
Важливим елементом парламентського делегування є контроль за відповідними актами з боку парламенту. Реально у Великобританії існує дві форми такого контролю. По-перше, на контроль до палат парламенту передаються акти делегованого законодавства, що вженабули чинності. Протягом 40 днів з моменту представлення такого акта в парламенті кожна з палат може його відмінити. Проте всі дії, вчинені на основі цього акта до його скасування, вважаються законними. По-друге, акт делегованого законодавства передається до палат парламенту у вигляді проекту, і вони затверджують його шляхом прийняття спеціальних резолюцій. До де-легованого законодавства, прийнятого членами уряду, звичайно застосо-вується перша з названих форм парламентського контролю.
Не менш поширеним різновидом урядової правотворчості є різного роду нормативні акти, введені на основі і на виконання законів. Вважається, що ці акти приймаються за власними повноваженнями органів виконавчої влади, зокрема уряду, і є за своїм характером підзаконними актами. Відповідна практика відома як здійснення регламентарної влади, а подібні акти, незалежно від їхніх конкретних назв, визначаються як регламентарні акти, або регламенти.
Концепція регламентарної влади вперше була сформульована в XIX ст. у Франції. З часом вона знайшла відображення в державно-правовій теорії і практиці багатьох країн. З позицій змісту цієї концепції регламентарні акти є не законодавчими, а адміністративними нормативно-правовими актами. Вони не можуть змінювати або відміняти закони. З іншого боку, регламентарні акти покликані забезпечити застосування законів. Вони приймаються органами виконавчої влади для розвитку законодавчих актів, доповнюють і конкретизують їх.
Досить типовою є практика прийняття регламентарних актів у Франції. Основний закон цієї держави визначає сферу таких актів лише в загальному вигляді. Найзначнішими серед них є декрети. Вони можуть навіть змінювати закони, прийняті з питань, не віднесених до сфери законодавства, для чого потрібний висновок органу конституційного контролю - конституційної ради.
Компетенція видавати декрети належить прем'єр-міністру. Саме він, згідно зі ст. 21 Конституції Франції, "забезпечує виконання законів, здійснює регламентарні повноваження". Однак глава уряду реалізує регламентарну владу із застереженнями, встановленими в ст. 13, де сказано, що президент підписує декрети, які були обговорені в уряді. Поряд з цим хоч зовні вона не узгоджується з прийнятою тут концепцією делегованого законодавства. Відповідній діяльності уряду служить так звана королівська прерогатива - сукупність правомочностей, які формально належать монарху, а фактично реалізуються урядом. Прерогатива є своєрідним рудиментом широких владних правомочностей монархів феодальних часів. Нині вона майже повністю втратила своє первісне значення і позначає повноваження, що належать і здійснюються урядом. Акти, прийняті на основі королівської прерогативи, звичайно мають ті самі назви, що й акти делегованого законодавства. Всі вони підлягають судовому контролю.
Отже, нормативно-правові акти органів виконавчої влади, незалежно від їх формального походження та методів і засобів введення, майже завжди приймаються з ініціативи урядів. Роль парламентів навіть у ситуації з делегованим законодавством в цілому пасивна. Все це підтверджує загальний висновок про те, що уряд займає домінуюче місце в державному механізмі і реалізує найважливіші владні функції.
Loading...

 
 

Цікаве