WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Компетенція урядів. Урядова правотворчість - Реферат

Компетенція урядів. Урядова правотворчість - Реферат

Компетенція урядів. Урядова правотворчість
Реальну вагу уряду в державному механізмі, його справжні владні функції можна визначити тільки на основі аналізу компетенції. Компетенція уряду в конституціях визначається по-різному.
У парламентарних монархіях, де діють так звані старі конституції, регламентацію компетенції урядів зведено до формули "виконавча влада на-лежить королю". Ця формула аж ніяк не відповідає реаліям державно-політичного життя. До того ж вона нічого не дає для визначення предмет-ного змісту повноважень урядів. Її можна вважати конституційною фікцією, хоч іноді говорять про "сплячу прерогативу" монарха. У парламентарних монархіях, конституції яких віднесені до новітніх, встановлено, що вико-навчу владу здійснює уряд (Японія), або що уряд здійснює внутрішню політику і керує цивільною та військовою адміністрацією (Іспанія). В деяких парламентарних республіках, основні закони яких були прийняті після другої світової війни, немає навіть натяку не тільки на предмет компетенції урядів, а й на їхню роль у здійсненні державної влади. Зокрема, в консти-туціях Греції, Італії і ФРН йдеться тільки про порядок формування урядів, їхню відповідальність та деякі засади урядової організації.
Мало чим відрізняється і визначення компетенції урядів у конституціях, прийнятих у країнах із змішаною республіканською формою правління. Так, у ст. 20 Конституції Франції записано, що "уряд визначає і здійснює політику нації". Але якщо тут обсяг відповідної регламентації цим практично і вичерпується, то в Конституції Португалії є спеціальна глава, де досить докладно висвітлено урядові повноваження. Відносно детально про компетенцію урядів йдеться в конституціях держав Центральної і Східної Європи, а також у конституціях деяких з тих держав, що утворилися на терені колишнього СРСР. Наприклад, у ст. 119 Конституції Словаччини зафіксовані основні повноваження уряду, перелік яких поданий у дванадцяти пунктах.
У президентських республіках, зокрема в США, відповідне регулювання стосується самого президента. Проте за своїм характером воно мало чим відрізняється від регламентації урядових повноважень в інших країнах. Так, ст. 2 Конституції починається словами: "Виконавча влада здійснюється президентом Сполучених Штатів Америки", далі в загальному вигляді ви-значаються деякі повноваження президента у відповідній сфері.
У цілому слід підкреслити, що основні закони багатьох держав не визначають предметну компетенцію урядів. У конституційних текстах не знайти і положень, на основі яких можна було б визначити фактичний обсяг урядових повноважень. Вони здебільшого містять загальні положення, які іноді мають фіктивний характер. Усе це не є випадковим і аж ніяк не свідчить про недосконалість конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Узагальненість і абстрактність конституційної регламентації дає змогу концентрувати саме у органів виконавчої влади основні повноваження при збереженні формальних засад, пропонованих конституційною теорією.
Тому для визначення реальної компетенції урядів потрібно було б розглянути їхню практичну діяльність. Не ставлячи це собі за завдання, слід зазначити, що головним напрямом такої діяльності є реалізація функцій державного управління. Для цього утворюється розгалужений адміністративний апарат, який контролюється урядом і є, по суті, його компонентом. Цей апарат настільки широко охоплює різні сторони суспільного життя, що для багатьох він асоціюється з державним ме-ханізмом, а його діяльність - з державною діяльністю в цілому.
Однією з традиційних функцій уряду вважається виконання законів, прийнятих парламентом. Однак уряди активно втручаються в діяльність органів законодавчої влади. Як було показано, уряди мають достатні можливості спрямовувати і контролювати законодавчий процес. Водночас вони самі займаються правотворчістю.
В англосаксонських і континентальних системах права прийняті різні підходи до урядової правотворчості. Зокрема, по-різному сприймається по-няття так званого делегованого законодавства.
У континентальній Європі до актів делегованого законодавства віднесені лише ті, що мають силу закону. Саме ж парламентське делегування нерідко здійснюється на основі конституційних положень, хоча досить поширеною є фактична передача законодавчих повноважень уряду.
Вперше теоретичну конструкцію подібного парламентського деле-гування повноважень було запропоновано ще в XIX ст. Однак характеру постійного явища воно набуло після другої світової війни, коли його мож-ливості були визнані й закріплені в основних законах ряду держав. На сьогодні делегування законодавчих повноважень стало не тільки постійним, а й майже загальним явищем у конституційній практиці більшості країн. При цьому конституції звичайно чітко не розмежовують сфери тих законодавчих повноважень, які за будь-яких умов залишаються за парламентом, і тих, які можуть бути делеговані уряду.
Підставою для передают парламентських повноважень є закон. Це може бути спеціальний закон, хоча звичайним є встановлення відповідних застережень у поточному законодавстві. Іноді спеціальні закони про делегу-вання приймаються за тією самою процедурою, що й поправки до консти-туції (Угорщина, Фінляндія). Закони визначають принципи та умови деле-гування, його строки, суб'єктів тощо.
Загальний зміст принципів та умов делегування іноді міститься в самих конституціях. Там, де конституції не передбачають цих принципів і умов, останні формулюються в конституційній теорії. Прикладом можуть бути Данія і Швейцарія, де делегування законодавчих повноважень уряду вважається можливим за умов <. настійливої необхідності". Це, по суті, оз-начає, що делегування може здійснюватися практично довільно. Водночас конституції далеко не завжди встановлюють засоби ефективного контролю з боку представницького органу за відповідною правотворчістю уряду. В теорії нерідко розглядається можливість зловживання урядом наданими йому повноваженнями, а саме делеговане законодавство асоціюється з пев-ною загрозою здійснення парламентом своєї головної функції.
Конституції, що визнали інститут делегованого законодавства, по-різному регламентують порядок передання парламентом своїх повноважень. У Франції уряд може звернутися до парламенту з проханням дати йому дозвіл шляхом прийняття спеціальних актів - ордонансів - здійснити заходи, віднесені до сфери законодавчої влади. На практиці їх підписує президент, що підтверджує його сполученість з урядовою діяльністю. Строк дії ордонансів встановлюється законами, що санкціонують їх прийняття.
Ордонанси можуть змінювати законодавство. Протягом строку деле-гування парламент не може їх змінювати. Ордонанси набувають чинності після офіційного опублікування їх і втрачають силу, якщо законопроект про їх затвердження не буде внесений урядом до закінчення визначеного строку або якщо цей законопроект не буде прийнятий парламентом. Після закінчення строку делегування Ордонанси з питань, що віднесені до сфери компетенції законодавчої влади,можуть бути змінені лише законом. Ха-рактерно, що на перехідний період після прийняття Конституції Франції 1958 p. саме Ордонанси були тією правовою формою, на основі якої забез-печувались утворення і діяльність нового державного механізму.
Можливості делегування законодавчих повноважень передбачають і основні закони деяких інших держав. Так, в Італії воно може бути здійснене за умов визначення його принципів і критеріїв. Парламент може делегувати уряду право законотворчості з будь-яких питань, за винятком тих, які самою конституцією віднесені виключно до його компетенції, а саме:
прийняття конституційних законів, законів щодо затвердження бюджету та фінансового звіту, а також законів, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів. Механізм делегування законодавчих повноважень передбачає, що відповідні акти уряду втрачають силу з моменту їх прий-няття, якщо вони не були затверджені парламентом протягом 60 днів після їх офіційного опублікування. Урядові акти, видані на основі делегованих повноважень, мають назву законодавчих декретів.
В Іспанії акти, які приймає уряд на основі делегування, також називають законодавчими декретами. Парламент не може передавати повноваження на правотворчість з питань, які регулюються органічними законами. Це насамперед питання основних прав і свобод, виборчого права, автономії тощо. Конституція визначає принципи, форми і механізм делегування, близькі до встановлених в італійському основному законі. На відміну від Франції, де парламент, передавши певну галузь законодавчого регулювання урядові, безумовно відмовляється від своїх повноважень до
Loading...

 
 

Цікаве