WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Спадкування за заповітом - Курсова робота

Спадкування за заповітом - Курсова робота

відносини від договорних.
У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам усталених законом. Заповіт, що не відповідав вказаним умовам признавалося недійсним.Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала пердусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної право- та дієздатності в області майнових правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини ( але вони могли заповідати за правом перегринів ), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами "свого права". Лише з II ст. Їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.
Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма запо-віту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республікан-ський - інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приват-ні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними - ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присут-ність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого початку і до повного завершення.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошу-вав свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав до підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловлювати свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач називав одного або всіх спадкоємців то заповіт вважався укладеним. З часом усна форма витіснюється письмовою.
З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її. Вже в римському праві був розроблений принцип. За яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представником.
Важливим принципом римського спадкового права був принцип свободи заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Як правило, спадкоємці були членами сім'ї заповідача. Та з часом заповіти почали призна- чати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводи-лося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах заповіт повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо під-владних - heredes sui. Він міг позбавити єх спадщини але розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних обов'язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов'язкову частку в спад- щині, незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосеред-ньо підвладні і еманциповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що спадкодавцем були призначені недо-стойні особи.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем : він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в Римі розглядали центумвіральні суди.
§4. Спадкування за заповітом в Київській Русі.
У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі регулювалися виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті поло-ження, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом.
§5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.
Законодавство дореволюційної Росії не допускало усної форми заповіту. Існувало два різновиди заповітів: заповіти загальної форми та особливі форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох свідків, а якщо один із свідків був священником - то за присутності двох свідків. Свідками могли бути лише особи не причетні до спадщини і не душеприкажчики. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса. Домашній заповіт складався в домашніх умовах без участі нотаріуса за наявності свід-ків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів. До особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти, морські заповіти (що складалися капітаном, командиром військового корабля ), госпітальні заповіти, закордонні заповіти ( що складалися в закордонних місіях чи посольствах, консульствах ), селянські заповіти ( на майно сумою не ьільше ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносилися в спеціальну книгу), вдовині заповіти ( заповіти одиноких вдів на користь монастирів та інших благодійних організацій ).
§6. Історія спадкування за заповітом в СРСР.
14 Квітня 1918 року було прийнято новий порядок спадкуван-ня. Успадковування майна було можливим лише на суму, що не перевищувала 10 000 карбованців. Як за законом, так і за заповітомспадкувати могли лише найближчі родичі спадкодавця, тобто батько, мати, діти, брати, сестри, дружина або чоловік. Усиновлені діти не мали права успадковувати після усиновителів. В 1921 році було прийнято цивільний кодекс УРСР. За цим кодексом спадкувати могли як за заповітом так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадкування по заповіту. В 1928 році було прийнято ряд доповнень, зокрема про обов'язкову долю, заохочувалась передача майна в спадщину партійним, профспілковим та іншим громадянським організаціям.
II. Поняття та види заповітів
§1. Поняття заповіту.
Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті.Таке розпорядження зроблене у встановленій законом
Loading...

 
 

Цікаве