WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Політичні судові процеси в Україні у 20-30 рр. ХХ ст. - Реферат

Політичні судові процеси в Україні у 20-30 рр. ХХ ст. - Реферат

на процесс", деякі інші документи, що ніколи не аналізувались дослідниками, і що автору цих рядків вдалось розшукати.
В цих документах знаходимо у систематизованому викладі чимало "ліній" діяльности "СВУ", про які потім згадували на процесі, а також і ті, що відпали, яких чекістам не вдалося зробити такими, що виглядали б як реально небезпечні. У зв'язку з цим надзвичайно цікавими є наступні два документи, що нам їх вдалося розшукати. Йдеться про "Ориентировочный список арестованных по Киеву, подлежащих представлению на процесе" і про документ під назвою "Кандидаты к процессу с периферии". Тут знаходимо не тільки прізвища, тих, хто опинився на лаві підсудних, а й тих евентуальних обвинувачених, котрих "готували до процесу".
Особливої уваги заслуговують рукописні корективи, зроблені на цих документах. Скажімо, у "орієнтованому списку" до "Президії СВУ", тобто до головних ватажків, вписана письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, а також академік Михайло Слабченко, котрому згодом відведуть скромнішу полю керівника Одеської філії. Поруч із чотирма кандидатами на "церковну лінію" твердо дописано: "Будет взят ряд лиц с периферии". Навпроти "кандидатів до процесу з периферії" поставлені "плюси" поруч з прізвищами конкретних осіб, а поруч з іншими ніяких позначок немає, або, як от приміром поруч із прізвищем вчителя 3. М. Гудзь-Засульського, "плюс" замінено на "мінус".
На нашу думку, ці примітки зроблені особисто Балицьким, котрий уважно читав і робив позначки також на інших документах. Що вражає найбільше, коли аналізуєш зміст згаданих вище документів? В першу чергу, те, що в них, власне, не зафіксовано жодного конкретного злочину тих осіб, котрих обвинувачували в участі в "СВУ". Це здається парадоксальним, але це насправді так. Йдеться про певні "злочинні" наміри, розмови, якісь "заколотницькі" проекти, але не про конкретні дії. Інша характерна риса документів, що були підготовлені в ҐПУ УСРР наприкінці 1929 р. - їхній абсолютний антиукраїнізм.
Коли знайомишся із змістом цих документів, не можна не дійти до висновку, що фабрикація справи "СВУ" і підготовка відкритого процесу у цій справі водночас були вирішальним етапом на шляху не тільки до фізичного, а й до морального терору українства, до активної дискредитації політики "українізації". Фактично все українське н цих документах постає "петлюрівським", "націоналістичним", "шкідницьким" тощо. Показовою в цьому відношенні є "Докладная записка о результатах работы по вскрытию украинского контрреволюционно: о подполья по Украине в связи с делом "СВУ".
Цей досить великий за обсягом документ містить підсумки роботи ҐПУ у тодішніх окружних центрах України і переконливо засвідчує: основний цілеспрямований удар організатори справи "СВУ" спрямували проти української інтелігенції, причому не тільки старої. Під "націоналістичні" підводились буквально всі гуртки, об'єднання, наприклад, гуртки вивчення українського слова на Вінничині.;І Навіть на Луганщині викрили "контрреволюційне шовіністичне Уруювання". Але з кого? Зрозуміло, з вчителів української мови, які створили "гурток українізаторів". Як зазначено, "група мала своєю метою організувати навколо себе українців-шовіністів, впливати на вчительство та студенство".
Академікові М. Слабченкові інкримінувалось те, що він згуртував навколо себе групу "майбутніх молодих українських професорів", яких знов-таки обвинувачували у "шовіністичній роботі". Виникає запитання: а хто, власне, визначав ступінь "шовінізму" чи "націоналізму"? Малоосвічені слідчі з ҐПУ, котрим в принципі було чужим українське середовище, українська культура? Все українське для них автоматично перетворювалось у "націоналістичне", і вони при цьому твердо знали, що не помиляються: саме цього від них чекало начальство.
Відтак при читанні цитованого та багатьох інших документів у справі "СВУ" доходиш висновку, що ця справа формувалась як рішучий крок у дискредитації політики "українізації", яку, зокрема, працівники ҐПУ УСРР ніколи не сприймали як серйозну і довготривалу. Отже, розробляючи справу "СВУ", чекісти ніби підводили базу для наступних тотальних погромницьких антиукраїнських акцій, що будуть масово започатковані у 1932-1933 pp.
Ще одна характерна риса згаданих документів - прагнення всіляко дискредитувати Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), підготувати ґрунт для її знищення. Не випадково в одному із згаданих документів, підготовлених в ҐПУ в грудні 1929 p., докладно плянувалось, що саме інкримінувати діячам УАПЦ. Насамперед це "атеїзм більшости автокефального духовенства", хоча знов запитаймо: хто і за якими критеріями мав визначати міру цього атеїзму? Далі - це "петлюрівське минуле більшости автокефалістів", використання "СВУ" УАПЦ як "знаряддя антирадянського впливу на широкі маси для ведення підпільної роботи", "українізація церкви та релігії - засіб для здійснення мети "СВУ".
Співробітники ҐПУ доклали великих зусиль, щоб "розшифрувати" всі ці напрями. О. Зінкевич у своїй розвідці "Справа Української Автокефальної Православної Церкви на процесі Спілки Визволення України і її ліквідації у 1930 р." висловлює припущення, що слідчі ҐПУ, побачивши заздалегідь, що їм не під силу добитись під час слідства від діячів УАПЦ Володимира Чехівського та його брата Миколи Чехівського поступливости, вирішили довести до скликання "надзвичайного собору" УАПЦ 28-29 січня 1930 р. Нагадаємо, що цей "собор", скликаний напередодні процесу "СВУ", схвалив резолюцію про зв'язок УАПЦ з "СВУ", про "контрреволюційність" УАПЦ і, зрозуміло, про її самоліквідацію.
Однак документи, що раніше були недоступні для О. Зінкевича та для інших дослідників, засвідчують, що В. Чехівський та М. Чехівський ще 1929 р., до моменту скликання "собору" почали давати необхідні ҐПУ свідчення після того, як з ними попрацювали. Сам "собор" був таким чином пляновою акцією ҐПУ УСРР, що мала засвідчити "крах" УАПЦ. Висвітлюючи політичну мету процесу у справі СВУ, Г. Зімон зауважує, що важче розв'язати питання про те, що у обвинуваченні "відповідало дійсності, а що існувало лише у головах працівників ОҐПУ".
На підставі тих службових документів ҐПУ, які авторові цих рядків вдалось опрацювати, можна стверджувати, що "СВУ" в тому вигляді, як це подавалось у 1929-1930 pp., не існувало, її справу, а також справу "Українського національного центру" (вирок винесено у закритому порядку в лютому 1932 р.), в яку, зокрема, були втягнуті академіки М. Грушевський та М. Яворський і яка започаткувала справжнє полювання за вихідцями з Галичини, було сфабриковано і вміловикористано для контрукраїнізаційних заходів. Третій, вирішальний етап цих заходів ҐПУ почало здійснювати наприкінці 1932 - на початку 1933 pp., коли Сталін остаточно вирішив покінчити з політикою "українізації".
Усунення О. Шумського з посади наркома освіти (який de facto відав сферою культури, ідеології і національних відносин) не довело до повної русифікації. М. Скрипник, нарком освіти у 1927-1933 pp., виступав активним захисником української культури, вірячи у можливість синтези просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Форсовано-примусова колективізація, придушення критичного мислення серед комуністів, кристалізація владно-каральних структур на тлі загострення соціяльно-економічної ситуації й виникнення голоду - все це було ув'язане сталінським керівництвом з черговим наступом на "націоналізм".
Loading...

 
 

Цікаве