WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Сторони в кримінальному процесі - Реферат

Сторони в кримінальному процесі - Реферат


Реферат на тему:
Сторони в кримінальному процесі
ПЛАН
1. Загальне поняття сторін в кримінальному процесі
2. Захисник, його права і обов'язки
3. Прокурор, його завдання і повноваження у кримінальному процесі
4. Цивільний позивач та цивільний відповідач у кримінальній справі, їх права і обов'язки
1. Загальне поняття сторін в кримінальному процесі
В кримінальному процесі виділяють такі сторони: сторону обвинування і сторону захисту. Кожні з цих сторін (обвинувачення і захист) наділена рівними процесуальними правами (ст. 6).
Розгляд кримінальних справ у судах відбувається на засадах змагальності, ст. 161 КПК чітко розмежувала кримінально-процесуальні функції - обвинувачення, захист, розгляд і вирішення справи (інакше - правосуддя або юстиції). Оскільки засада змагальності знаходить свій прояв у реалізації протилежних за своїм змістом функцій обвинувачення і захисту, то учасники процесу, які реалізують названі функції, фактично є сторонами процесу, що й було легально підтверджено новою редакцією ст. 261 КПК.
Згідно з названою нормою до сторони обвинувачення належать: прокурор, потерпілий і цивільний позивач та їх представники, а до сторони захисту - підсудний, його захисник, законний представник неповнолітнього підсудного, цивільний відповідач і його представник. Обидві сторони наділені рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду. Реалізація сторонами перелічених процесуальних прав дає можливість на засаді змагальності успішно виконувати властиву їм процесуальну функцію.
Побудова кримінального судочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу, забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободою представлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості, з неминучістю обумовила розширення у ньому дії засади диспозитивності за рахунок засади публічності (офіційності або державності) - рушійної сили кримінального процесу.
Сторони судового процесу (учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними та процесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динаміку чи закінчення процесу. Так традиційно, не дивлячись на деякі модифікації, визначається ця засада (принцип) у цивільно-процесуальній доктрині.
Фізична чи юридична особа вирішує на власний розсуд, як їй розпорядитися своїм суб'єктивним правом, - реалізувати його чи утриматись, зокрема: звернутися до суду за захистом порушеного права чи утриматися від такої дії; відмовитися від заявленого позову, змінити його, укласти з відповідачем (порушником права) мирову угоду чи підтримувати позов "до кінця"; відмовитися, нарешті, від виконання рішення суду у свою користь, - усе це сфера розгляду суб'єкта, права якого було порушено. Він, за загальним правилом, вільний як у розпорядженні своїм матеріальним правом (правом, що порушено), так і наданими йому як учаснику процесу процесуальними правами в динаміці юрисдикційного (цивільного, господарського, нотаріального та ін.) процесу.
Рушійною силою процесу кримінального є засада публічності (офіційності). Суть цієї засади обумовлена насамперед кримінальним правом, яке пронизане засадою публічності, оскільки в ньому держава визначає в інтересах всього народу (публіки) кримінально-правові заборони та покарання за їх порушення. Оскільки норми кримінального права знаходять свою реалізацію у кримінально-процесуальній формі (з допомогою кримінального процесу), то переважність принципу публічності (засади державності) для кримінального процесу є неминучою і доцільною. Держава не може стояти осторонь того, що нехтуються встановлені нею кримінально карані заборони - вчиняються злочини, якими порушуються встановлений правопорядок (у широкому розумінні) і охоронювані її законами права та інтереси громадян чи їх колективних формувань, і віддавати на розсуд останніх - звертатися до держави (її органів) за захистом порушеного права чи утриматися від цього. Характер суспільної небезпеки кримінального діяння обумовлює реакцію держави на них - реалізувати своє право на покарання винного, зобов'язавши уповноважені нею органи - прокурора, слідчого, орган дізнання - у кожному випадку виявлення ознак злочину встановити подію злочину та осіб, винних у його вчиненні, і притягти їх до кримінальної відповідальності (ст. 4 КПК), а суд - розглянути і вирішити кримінальну справу (здійснити правосуддя) на основі змагальності сторони обвинувачення і захисту. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину - це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Отож, рушійною силою кримінального процесу, за загальним правилом, є засада публічності (офіційності або державності).
При вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин. У встановлених кримінально-процесуальним законом випадках (ст. 27 КПК) законодавець вважає можливим обмежити дію засади публічності (державності) і надає можливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання - чи звертатись йому до держави (суду чи правоохоронних органів) за захистом порушеного права, вимагаючи притягти винну особу до кримінальної відповідальності, чи врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємопорузуміння або й взагалі залишити діяння винного без реакції. Тож у встановлених законом випадках у кримінальному судочинстві визначальною є не засада публічності, а диспозитивності. В таких випадках законодавець віддає перевагу інтересу приватному (потерпілому) перед інтересом публічним.
2. Захисник, його права і обов'язки
Ст.44 Захисник у кримінальному судочинстві. Як захисники підозрюваних, обвинувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. За згодою підсудного допускаються близькі родичі, опікуни або піклувальники. Захисник
Loading...

 
 

Цікаве