WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини в "Загальній декларації прав людини" 1948 р. та їх розвиток - Реферат

Права людини в "Загальній декларації прав людини" 1948 р. та їх розвиток - Реферат

Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Однак Загальна декларація прав людини, прийнята в нових умовах повоєнної перебудови світу, внесла до її складу новаціонні моменти як у концептуальному, так і в змістовному плані.
Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонив будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдивши на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.
ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ
Після прийняття Загальної декларації прав і свобод людини почалося її активне визнання. На національному рівні на Декларацію посилалися конституції більшості нових незалежних держав, що виникнули після краху колоніальних систем (Того, Сенегал, Мадагаскар) і розпаду СРСР (Україна, Росія, Республіка Бєларусь) [29]. Причому розділи, що стосуються прав і свобод особи, у таких конституціях рецепцировалися з тексту Декларації.
Показова в цьому відношенні і практика національних судів, що використовують положення Декларації для трактування прав і свобод, закріплених у національному законодавстві, і виявлення їх порушення. Найбільш часто посилалися на Декларацію австрійські суди, а римський суд кваліфікував положення Загальної декларації як загальновизнані норми міжнародного права [30].
Значний досвід у застосуванні Загальної декларації набув Конституційний суд України, що часто використовує її положення при визначенні відповідності українського законодавства Конституції і міжнародних стандартів в області прав людини.
Загальне визнання Декларації сприяло кардинальній зміні її статусу: будучи за способом прийняття резолюцією-рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН, вона стала загальною звичайною нормою міжнародного права. Слід зазначити, що зміст Декларації не відповідалв духу рекомендаційних норм. Деякі її положення викладені у наказовій тональності. Характерна в цьому плані стаття 30 , у якій заявляється в імперативній формі, що жодна держава або окрема особа не можуть "чинити дій, спрямованих до знищення прав і свобод, викладених у Декларації". Універсальний характер прав і свобод, їхня орієнтованість на все людство дозволили ряду вчених (Лаутерпахт, Макдугал, Чен) вважати Декларацію Великою хартією вольностей усього людства (Magna Carta), а її норми такими, що носять характер ius cogens [31].
Проте значимість Загальної декларації полягає не тільки в тому, що вона стала першим міжнародним стандартом у сфері прав людини, але й у тому, що вона створила правову базу для подальшого наступного кодифікаційного процесу в цій галузі, що сприяв еволюції концепції прав людини.
Розвиток концепції прав людини йшов по таких напрямках:
1) тлумачення принципів, що основополагают для концепції прав людини;
2) деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини і їхньої регламентації у відношенні окремих соціальних груп;
3) створення інституту міжнародного захисту прав людини.
1. Тлумачення принципів, що є основоположними для концепції прав людини.
Незважаючи на визнання Загальної декларації по правах людини світовим співтовариством, починаючи з 80-х рр. країни Афро-Азиатського регіону стали виступати з критикою принципу універсальності прав і свобод людини, закріпленого в Загальній декларації, називаючи його абстрактним, нереальним, що відбиває лише європейські цінності і не враховує національні, релігійні, історичні, географічні особливості кожної держави або групи держав.
Зазначена позиція особливо яскраво виявилася у виступах представників держав, що розвиваються (Китаю, Куби, Индонезії, Сирії, Пакистану, Ємену, Сінгапуру) у період проведення Другої всесвітньої конференції по правах людини (із 14 по 25 червня 1993 р.). Вони заявили про нову концепцію прав людини, на відміну від традиційної західної, суть якого зводилася до такого: а) основна увага повинна приділятися регіональній специфіці окремих країн при трактуванні і застосуванні прав людини; б) соціально-економічним правам повинен надаватися пріоритет перед громадянських і політичними, "причому акцент робиться на особливу значимість колективних прав переду індивідуальними правами"; в) установлення статусу особистості ставиться до винятково внутрішньої компетенції держави, тому принцип невтручання у внутрішні справи держави повинний бути визначальним навіть при грубих порушеннях прав людини [32]. Очевидно, що дану концепцію важко назвати новою, тому що більшість із вищевикладених аргументів були характерні дляпозиції Радянської держави і відстоювалися нею при прийнятті Загальної декларації прав людини.
Проте абсолютна більшість держав-учасників Віденської конференції по правах людини не підтримали прихильників "азіатської" концепції, і в підсумковому документі конференції - Віденській декларації і Програмі дій принцип універсальності прав людини був підтверджений і поглиблений. У ньому підкреслювалося, що "усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі. Хоча значення національної і регіональної специфіки різноманітних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочувати і захищати усі права людини" [33] .
2. Деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини і їхньої регламентації у відношенні окремих соціальних груп.
Загальна декларація стала основою нормотворчої діяльності у галузі прав людини на міжнародному рівні. Основні фундаментальні права людини одержали закріплення в універсальних міжнародних договорах (Пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні, культурні права 1966 р.) і в регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська Хартія прав людини і народу 1981 р.). Крім того, вагомий внесок у здійснення кодификаційного процесу у сфері прав людини внесли Конвенції ООН, МОТ і ЮНЕСКО, що регулюють права і свободи окремих груп населення (Конвенції ООН про політичні права жінок 1952 р., Конвенція ООН про права дитини 1989 р., Конвенція ЮНЕСКО про ліквідацію дискримінації в області освіти 1960 р., Конвенція МОТ про зловживання у сфері міграції і забезпечення трудящим мігрантам рівності можливостей і ставлення 1975 р. і т. і.). В даний час є біля 70 конвенцій в області прав людини. Новацією договорів по правах людини на відміну від Загальної декларації є детальне трактування прав людини, закріплення гарантій їхньої реалізації державою, виділення особої категорії фундаментальних прав людини, що не підлягають обмеженню з боку держав ні за яких обставин (право на життя, неприпустимість катувань, свобода думки і переконань, право на судовий захист). З огляду на юридичну обов'язковість конвенційних норм, для держав, що ратифікують міжнародні угоди, кодификаційна діяльність в області прав людини не тільки сприяла збільшенню кількості міжнародних стандартів, але й активізувала національну нормотворчість по їхньому закріпленню в законодавстві
Loading...

 
 

Цікаве