WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Міжнародні механізми захисту прав людини і громадянина - Реферат

Міжнародні механізми захисту прав людини і громадянина - Реферат


Реферат з правознавства
на тему:
Міжнародні механізми
захисту прав людини і громадянина
16 червня 1990 року Верховна Рада УССР прийняла Декларацію про державний суверенітет, Розділ Х якої закріпив положення про те, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, примат норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права. Після здобуття реального, а не декларативного, суверенітету Україна підтвердила означене положення спершу в Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" (1991 р.), відтак у Законі "Про міжнародні договори України" (1993 р.), і зрештою, у Конституції України 1996 року ця норма була викладена так: "Міжнародні договори України, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України".
Річ у тім, що конвенції, пакти і хартії, основним предметом яких є захист прав людини, породжені післявоєнним світовим ладом, коли люди й уряди відчайдушно шукали будь-яких засобів запобігти новій війні і новому Шоа. Одним з таких засобів стало формування нової галузі міжнародного права - міжнародного права захисту прав людини. Договори - джерела цього права - мали і мають низку ознак, зовсім не характерних для договорів класичного міжнародного права.
По-перше, вони передбачають певні права людини і заходи для їхнього захисту, які повинні визнати і реалізувати держави-учасниці договору. Отже, такі конвенції регулюють не стільки взаємини держав-учасників, як це було в класичному міжнародному праві, скільки стосунки між державами-учасницями і їхніми власними громадянами, захищаючи останніх від перших. При цьому конвенції формулюють таким чином, щоб вони органічно увійшли до національних правових систем відповідних країн і могли бути використані безпосередньо як державними органами, так і громадянами в їхніх відносинах, незалежно від того, чи були вжиті державою спеціальні заходи для впровадження положень цих угод у національне право.
Другою важливою рисою таких угод є те, що вони носять уніфікуючий характер (власне в цьому і виявляється їхня "міжнародність"). Основною метою договорів про права людини є встановлення в державах-учасницях відносно рівних мінімальних стандартів захисту тих чи інших прав. При цьому зазначені стандарти не є застиглою формою, вони розвиваються разом із законодавством держав-учасниць.
Обидві ці особливості призводять до появи третьої - заснування незалежних міжнародних органів, покликаних спостерігати за виконанням державами своїх зобов'язань по конвенціях і пактах. Такі органи відомі і в класичному міжнародному праві, але особливість органів спостереження за дотриманням прав людини полягає в їх незалежності від держав-учасниць. Хоча кандидатури для посідання посад членів таких органів - експертів, суддів - пропонують держави, після обрання ці особи працюють "персонально" і не представляють держави, які їх запропонували (ба більше, іноді кількість членів органу значно менша від кількости держав, які приєдналися до конвенції, а, отже, далеко не кожна держава фізично може бути представлена в ньому). Окрім того, ці органи іноді навіть компетентні приймати обов'язкові для держав рішення, що не можуть бути заблоковані простим голосуванням "проти".
Поява зазначених органів обумовлена тим, що для вирішення питання про рівень захисту громадян від держави найчастіше необхідний безсторонній погляд "збоку", тим більше, коли мова йде про необхідність порівняння цього рівня із середнім рівнем захисту у всіх державах-учасницях. Наприклад, Европейський суд прав людини вважає порушенням права ті випадки, коли з точки зору Европейської конвенції прав людини очевидного порушення немає, але в більшості держав, які входять до Ради Европи, рівень захисту розглянутого права значно вищий.
Україна впровадила у власне законодавство міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а отже, і цілу низку міжнародних договорів по захисту прав людини. У результаті, фактично, у національний правопорядок була запроваджена зовсім нова структура нагляду за дотриманням законодавства - міжнародні органи захисту прав людини. Однак, на жаль, українська юридична наука, вклавши безліч зусиль і засобів у вивчення деяких з цих механізмів, забула про інші, що й призвело до істотної прогалини в теорії і ще більшої прогалини в юридичній практиці з цього питання.
ПОНЯТТЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ ЛЮДИНИ
У понятті "права людини" виділяють чотири аспекти:
По-перше, це можливість діяти (чи утриматися від певних дій) для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток, задоволення основних потреб. Іншими словами, це можливість вибору оптимальної, з точки зору людини, поведінки в тій чи іншій ситуації.
По-друге, це юридично забезпечене право вибору людиною поведінки. Тобто, право мусить бути забезпечене законами, іншими правовими актами держави, міжнародними документами в якості захищених державою чи міжнародним співтовариством вартостей. Хоча відсутність такого закріплення не позбавляє людини її природних прав, але про це далі.
По-третє, соціальний аспект прав людини полягає в тому, що можливості людини залежать від реальних можливостей соціуму (суспільства) - від рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.
По-четверте, вони не колективні, а індивідуальні. Суб'єктом цих прав виступає людина. І тому "у рамках прав людини не можна говорити про права меншин - це мова і предмет політики (як приклад такого колективного права можна навести право на автономність) - у руслі прав людини варто говорити про права осіб, які належать до національних меншостей, не про права інвалідів, як групи, а про права кожного інваліда окремо" [1] .
Таким чином, права людини можна визначити як можливість вибору особою певної поведінки для забезпечення свого нормального існування і розвитку, закріплену в законах, інших правових актах держави і міжнародних документах, обумовлену рівнем економічного, соціального, духовного і культурного розвитку суспільства.
Іноді говорять "права і свободи людини", іноді "права людини". Хоча поняття "права" і "свободи" на думку деяких фахівців не ідентичні, - мовляв, для забезпечення реалізації прав державі необхідно здійснити низку конкретних дій (наприклад, право на соціальний захист). У той же час, коли йдеться про свободи, досить утримуватися від втручання в їхню реалізацію (наприклад, свободу слова). Однак на практиці межі між правами і свободами настільки розмиті, що автори англійського підручника з прав людини їх ототожнюють: "Ваша свобода від катувань полягає у Вашому праві не зазнавати катування" [2] . Іншими словами - у кожному праві є частка свободи, а у кожній свободі є частка права: моє право на освіту включає свободу вибору видів і напрямків освіти, навчальних закладів тощо. Тому ці поняття ми можемо вважати тотожними, і надалі, кажучи про "права
Loading...

 
 

Цікаве