WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Римське цивільне право (шпаргалки) - Реферат

Римське цивільне право (шпаргалки) - Реферат

формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипу-ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція - це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора. Найчастіше Стипуляція застосовувалась для оформлення поруки - найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука - договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов 'язання боржником. Літеральні (письмові) договори Письмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово.
Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі. оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф - фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому. В період абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже. виникає інша форма літерального контракту - хірограф - боргова розписка, що складається від імені першої особи - боржника - і підписується ним.
Поняття володіння.
У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття "володіння" мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому - право володіння Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника - від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець - це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власниік - фактичний володар речі й має право власності на неї. Припускають, що володіння як фактичне обпадання річчю походить від освоєння земель родами. Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а право власності. Фактичне обпадання річчю може бути ос-новане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фактичне обладання річчю - просто факт. У ранній період римські юристи перший елемент володіння - фактичне володіння розуміли досить примітивно - тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обпадання річчю не обов'язково брати її в руки .Під фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормаль-не відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності. Другий елемент володіння характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Отже, не всяке фактичне обпадання річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі. Отже. володіння - це фактичне обладатя річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання - фактичне обла-дання річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, обладатель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.
Емфітезіс та суперфіцій
Эмфитевзис.
Эмфитевзис можно определить как долгосрочное, отчуждаемое и наследственное право пользования чужой землей сельскохозяйственного назначения. Это право не было ограничено никакими сроками, поэтому его называли вечным. Впрочем, в источниках встречается высказывание, что эмфитевзис не может длиться свыше двух тысяч лет. Устанавливается эмфитевзис все же посредством договоров и иных сделок. Так, между римскими юристами шли оживленными споры о том, является ли эм-фитевзис договором купли-продажи или найма. В императорский период пришли к выводу, что это отношения особого рода, устанавливаемые специальным договором эмфитевзисным контрактом. Первоначально эмфитевзис устанавливался в форме "эмфитевтической продажи", передававшей нанимателю право пользования землей. Последний выплачивал умеренную покупную цену и обязывался ежегодно выплачивать арендную плату деньгами или натурой. Эмфитевзис мог устанавливаться также посредством других сделок. Субъект эмфитевзиса (эмфитевта) обладал довольно широкими правами. Формально он не являлся собственником земли, обладая только правом пользования ею, а фактически осуществлял все правомочия собственника (владение, пользование и распоряжение в полном объеме) в пределах полного сельскохозяйственного производства, т.е. не будучи ограниченным никакими рамками. Эмфитевта мог изменять хозяйственное назначение земли (только не ухудшать), устанавливать на нее залог и сервитуты. Он получал право собственности на все доходы и плоды. Как владелец он пользовался владельческой защитой, т.е. владельческими интердиктами, и одновременно как управомоченный собственника мог пользоваться петиторными исками. Права эмфитевзиса переходили по наследству как по завещанию, так и по закону. Эмфитевзис мог быть подарен (продан) любому третьему лицу. Однако эмфитевтадолжен был уведомить об этом собственника земли, поскольку последнему принадлежит преимущественное право на покупку эмфитевзиса. Если же собственник земли откажется от своего преимущественного права, то эмфитевта может продать свои правомочия любому третьему лицу, передав 2% цены собственнику земли. Обязанности эмфитевты состояли в добре совестном и рачительном ведении хозяйства, хорошей обработке земли. Он обязан был платить все причитающиеся на землю налоги, выполнять другие государственные и общественные повинности. Основная обязанность эмфитевты - уплата ежегодной ренты (деньгами и натурой), которая обычно была ниже наемной платы.
Эмфитевзис мог быть прекращен, если эмфитевта существенно ухудшал земельный надел, в течение трех лет не уплачивал ренты или публичных налогов.
Для защиты своих прав эмфитевта имел специальный вектигальный иск. Собственник земли также имел иск против эмфитевты.
Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земельної
Loading...

 
 

Цікаве