WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Преса України в період від проголошення свободи до незалежності - Реферат

Преса України в період від проголошення свободи до незалежності - Реферат

області), "Событие" (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливостях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню суспільно-політичного життя.
Україна пішла в 1995 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків та Луганськ, 1995 р.) та недержавних вищих навчальних закладах (Симферополь, Донецьк, 1993 р.) тощо. Однак вся справа знаходиться тільки на самому початку, бракує професорсько-викладацьких кадрів, подекуди слабкою є матеріально-технічна база. На рівень видання наукової та методичної літератури на початок 1998 року з новими працями з історії, теорії та методики ЗМІ виходять вчені Києва, Львова та Луганська.
Рішення, закладені у підгрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тимчасом преса потерпає від засилля псевдожурналістів, які, працюючи в редакціях та виходячи на масову аудиторію, часто навіть не розуміють того, чого саме вони не розуміють.
Це - одна з причин того, що й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм "ОРТ", "РТР", "ТВ-6", "НТВ". Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським "телезіркам" та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необов'язковості. Створення спільних студій з європейським капіталом ("1+1") та російським ("Інтер") просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.
Як справедливо наголошує дослідник сучасної української преси О. Чекмишев (Київ), нині справжня інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії з закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм "Вікна", "Післямова", "7 днів", газети "Правда України" показують, що сили опору поступовому звільненню преси (тобто, врешті, демократизації суспільного життя й подальшому соціальному прогресу) не складають зброю.
Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, вступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції. Впливовим політичним силам вона стала заважати, а отже, за шекспірівським висловом, "мавр зробив свою справу - мавр може йти". Як відомо, 75 процентів газет в Україні контролюється представниками державної виконавчої влади, а 80 процентів місцевої преси - посадовими особами (за підрахунками О. Чекмишева).
За таких умов дуже важко вести себе в соціальному процесі як рівноправний його суб'єкт.
Цьому "допомагає" й небездоганна в правовому й етичному відношеннях діяльність окремих журналістів, редакцій, численні випадки зловживання свободою слова з їхнього боку через нерозуміння суті цього поняття, невміння ним оперувати або через власну злу волю. Внаслідок цих помилок вони ще більше потрапляють у залежність до владних чи фінансових структур і повертаються до положення інструменту, "гвинтика" в чужих руках.
Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі.
Непорушена цілина, що залишили в цій сфері комуністи, визначалася тим, що жодного закону не було прийнято в СРСР щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії, прийняті або самостійно, або спільно з урядом, в разі, якщо вирішувалися проблеми фінансово-матеріального забезпечення ЗМІ. Найменший отвір, пробитий в цій непорушній стіні - горбачовський закон про засоби масової інформації - в лічені місяці розвалив не тільки світ компартійної преси, а й все старе суспільство.
Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка швидко розвивалася в бік поглиблення.
Нині, оглядаючи зроблене спільними зусиллями у цій сфері, можна констатувати, що за станом на кінець 1997 року вже склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:
- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;
- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: "Про друковані засоби масової інформації (пресу)", "Про телебачення та радіомовлення", "Про інформацію", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про систему суспільного телебачення в Україні", "Про видавничу справу", "Про рекламу", "Про авторське право і суміжні права", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" тощо;
- указів президента, таких, як "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" (1995 р.);
- постанов Верховної Ради - наприклад, "Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України" (1997 р.);
- постанов Кабінету міністрів, таких, як "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" (1997 р.) або "Про тарифи на розповсюдження періодичних видань" (1996 р.) та ін.;
- підзаконних актів Міністерства інформації, Міністерства праці тощо;
- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумівВерховного суду, роз'яснення Вищого арбітражного суду тощо.
Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.
Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотворення. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами - але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.
Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення.
По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Яскравий приклад - зволікання з вже прийнятим Верховною Радою законом "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", який майже рік не застосовується в юридичній практиці через те, що для цього не вистачає політичної волі, фінансів, корпоративної солідарності самих журналістів.
Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами, "телефонне право" та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі але й неуникненні під час побудови правового демократичного суспільства.
Саме ці явища спричиняють численні конфлікти й скандали в світі ЗМІ та навколо нього.
Отже, в кінці століття й тисячоліття сучасники можуть із різними почуттями визначити: незалежну Україну відновлено, українська преса стала на шлях цивілізованого розвитку. Тепер справа полягає в тому, щоб проголошене втілилося в реалії життя і в його адекватному відображенні в ЗМІ.
Loading...

 
 

Цікаве