WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Партійно-радянська преса після другої світової війни - Реферат

Партійно-радянська преса після другої світової війни - Реферат

для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розкладу КПРС тарозвалу Радянського Союзу й всього "соціалістичного табору". Зрозуміло, всі ці теми були абсолютно заборонені для центральної і місцевої преси.
Відрив слова від діла, який зародився ще в ленінські часи, набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса, покірна волі партії, своєю активною бездіяльністю наближала крах системи. Нічого не міняли на краще й періодичні ритуальні "заслуховування" на засіданнях парткомів, пленумах, секретаріатах чи бюро звітів редакцій, їхніх керівників. Ніщо не мало вийти за межі заздалегідь написаних сценаріїв, а настійливі вимоги "покращити роботу", "поглибити зміст публікацій" та їм подібні нічого насправді не покращували і не поглиблювали, бо писані були зовсім не для того, щоб зрушити справу, а для успішного проходження наступних перевірок вищого начальства.
Ось приклади безвідповідального мовчання масової преси в роки застою. Планове господарство, перевагами якого так пишалися партпропагандисти, у тому перекрученому вигляді, в якому воно існувало в країні, ставало на заваді розвиткові суспільства. Непрофесіоналізм, неоперативність, корумпованість планових органів були сюжетами багатьох анекдотів, на які був багатим цей період. Публіцистичний виступ "журналіста № 1" 1970-х років Анатолія Аграновського з цього приводу (див. збірки нарисів "А лес растет...", "Своего дела мастер") не призвів ні до яких результатів.
Ще один приклад неглибокої розробки журналістами суспільних проблем. Надзвичайно занижена ще при Сталіні ставка амортизаційних відрахувань буквально тягла назад всю економіку країни, прирікаючи її на вічне відставання від світового рівня. Але преса замість того, щоб бити на сполох, домагалася з номера в номер від робітників, інженерів підвищення процентів перевиконання необгрунтованих планів та "соціалістичних зобов'язань".
Коли ж передовик-новатор дійсно винаходив щось, що дозволяло йому і товаришам стійко перевиконувати плани - то замість підвищення заробітної платні їм підвищували норми виробітку, а зарплату лишали низькою. Преса ж закривала на це очі та продовжувала писати про подальше зростання виробництва та поліпшення якості продукції.
Ті ж причини гальмували сільське господарство, але преса в масі своїй інформувала та коментувала або про надумані успіхи, або про "об'єктивні труднощі". Поодинокі виступи публіциста В. Чередниченка (зведені врешті в збірку нарисів "Председательский корпус") не в змозі були змінити що-небудь. Найбільше, що вони могли зробити - не дати загинути зернам сумніву, які потім так стрімко проросли у "золоту добу" радянської журналістики в розпал перебудови, у 1988-1991 роки - але вже на антикомуністичному ґрунті.
Відрив соціалістичної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про це преса теж мовчала.
Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.
Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легально, або навіть напівлегально, не було ніякої можливості. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, навіть міністерство іноземних справ, Єдине, чого в неї не було - власного міністерства оборони. Мала всі ознаки держави - гімн, прапор. Ті, хто думав інакше, дисиденти, не мали практично можливостей для оприлюднення своїх думок - і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або до української редакції радіо "Свобода".
Найрішучіші та найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем цієї історії було видання у 1972 р. позацензурного (нелегального) журналу "Український вісник". Він став своєрідною реакцією на першу хвилю залякувань і арештів, які прийшлися на українську національну інтелігенцію на 1965 рік (нагадаємо: 1964 р. - прихід Брежнєва до влади, поступове відновлення тоталітарних методів управління державою). Взагалі у партійного керівництва стосунки з інтелігенцією якось не складалися (згадаймо, відвідання у грудні 1962-го року Хрущовим виставки художників-авангардистів у московському Манежі закінчилося величезним скандалом і означало остаточний розрив партійної верхівки не тільки з митцями-реформаторами, такими як скульптор Ернст Неізвестний, популярні поети А. Вознесенський, Р. Рождественський, Є. Євтушенко, а й взагалі з творчою інтеліґенцією). За умов повної підкореності преси партійній волі публіцистична загостреність тогочасного мистецтва, і найбільше поезії, перебирала на себе завдання духовного оновлення суспільства. Навіть реформаторська частина партійної верхівки злякалася того, що розпочаті нею процеси можуть вийти з-під її контролю. В цьому був сенс конфлікту і наступного розриву. В цьому полягала й приреченість розпочатих реформ.
А відколи прийшов до влади новий генсек, гоніння на інтеліґенцію, особливо творчу, як на самостійно мислячий прошарок суспільства не тільки не послабли, а й посилилися.
Природною реакцією митців на негативне ставлення партії до них стало відповідне ставлення їх до такої партії. В Україні ця реакція відразу набула національно-визвольного забарвлення. Отже, буде справедливо стверджувати, що спровокувала нову хвилю руху інтеліґенції саме недолуга внутрішня політика нової генерації партійних бюрократів. Саме вони виявилися нездатними дати задовільну відповідь на виклик часу та використати в справі дедальшого розквіту України й всього СРСР суспільну енергію національно мислячої інтеліґенції.
Власне, цієї ж помилки припустився й останній генсек М. Горбачов та його оточення, які недооцінили енергію центробіжного руху народів Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії. Україна разом з Бєларуссю зіграла в подіях дезінтеграції Радянського Союзу 1991 року вирішальну роль. Одним з кроків до цього було виникнення й розгром позацензурної української преси 1970-х років.
Українська позацензурна або самвидавна, підпільна преса, стала тоненькою ниточкою, що зв'язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона не з'явилася на світ на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М. Грушевського, В. Винниченка, М. Тиктора, інших велетів та сотень дописувачів, чиї імена лише один раз з'явилися в цих виданнях, щоб
Loading...

 
 

Цікаве