WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Партійно-радянська преса після другої світової війни - Реферат

Партійно-радянська преса після другої світової війни - Реферат

вирішення. Цей ескапізм був для багатьох і способом реалізації власноготворчого потенціалу на інших проблемно-тематичних теренах, що було неможливо на ґрунті вітчизняних проблем саме через вкрай обмежені можливості аналізу, узагальнень та висновків місцевого рівня. У критиці "сучасного імперіалізму" самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.
Зовні, як і в попередній історичний відтинок, в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. Складена ще в 1930-ті роки, система "один партком - одна газета" лишалася незмінною і працювала без зривів. Навіть в галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки - а політичний бік лишався за парткомом відповідного відомства. Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети, або, з організацією нових районів і, відповідно, райкомів партії автоматично організовувалися нові газети та редакції районного радіомовлення, як, скажімо, в Попасній (Луганська область). Це ніяким чином не міняло діяльності всієї системи, лише розвивало її та посилювало організаційно.
Від хрущовських часів СРСР вважалася і дійсно була країною з найбільш "читаючою" публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала від 5 до 10 і більше газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - велика довіра в суспільстві до радянських журналістів, взагалі до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістю до заборонених "ворожих радіостанцій" "Голос Америки", "Німецька хвиля", "Бі-Бі-Сі". Важливим є й те, що парткоми організовували і жорстко контролювали передплату, нав'язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, "Комуніст України" чи "Трибуна лектора"), як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.
Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов'язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську ("Дніпровська правда" та "Зоря") або у Ворошиловграді ("Ворошиловградская правда" та "Прапор перемоги". Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.
Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, "Правда" або "Комсомольская правда" мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді "Сільські вісті" лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.
Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу "географію" пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.
Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети "Правда".
Одним з головних "правил гри" була обов'язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар'єру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів "районки" мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами в члени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.
З'їзди партії регулярно, раз у п'ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - "П'ятирічка ефективності та якості". Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність "покращення", "поглиблення" та "вдосконалення" різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні "кремлевским старцам", ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.
Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав "правила гри" і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих "дисидентів" або "инакомыслящих" та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати в'язнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо "зайвого слова" лишалася. Сумне прочитання російського прислів'я "Слово не воробей: поймают - вылетишь" народилося в редакціях саме в ці роки.
Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва, неможливість притягти партноменклатурників до відповідальності породжувала безкарність та підпільну злочинність у вищих керівних структурах і на місцях. Хабарництво, кумовство, протекціонізм набули таких розмірів та стали настільки очевидними, що ЦК партії доводилося "про людське око" вести з ними (тобто з собою) "рішучу боротьбу".
Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних
Loading...

 
 

Цікаве