WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивче - Курсова робота

Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивче - Курсова робота

Надруковані газети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети „Боротьба" був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє „полювання" за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітувати про кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всі відомості про це він передавав цензорам.

На початку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дуже часто тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків майже не приносили. Так, „Журнал „Киевская старина" був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу „Україна" (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками „Киевской старины" в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістю витрат на журнал „Україна" у 1907 р. Відомі такі цифри: „Друкарня – 3403 крб. 86 коп. Папір – 1682 крб. 38 коп. Пошта і дрібниці – 851 крб. 74 коп. Прислуга – 216 крб. Редакційні засідання – 114 крб. Телефон – 75 крб. Секретарство – 240 крб. Огляди газет – 100 крб. Квартира, освітлення й опалення – 451 крб. 60 коп. Гонорари, вінки, листування – 205 крб." [29, с. 65]. Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, „Киевская старина" тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою.

Основні газети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905 – 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних і модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.

1.4 Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського

Періодика кінця ХІХ – початку ХХ ст. значну увагу приділяла обговоренню питань розвитку української літературної мови, її функціонування в суспільстві, унормування, зв'язку з російською мовою та місцевими територіальними діалектами.

У кінці 90-х років ХХ ст. знову порушується мовне питання, яке до цього вже неодноразово обговорювалося. Дискусію розпочала газета „Биржевые ведомости", в якій писалося про те,що українська мова є лише говором „общерусской речи", а її літературне виявлення вважається взагалі „чимось недоречним". У відповідь на це „Санкт-Петербургские ведомости" друкують статтю Д. Мордовцева. Він спростовує твердження критичної статті, посилаючись на видатних лінгвістів, таких як Ф. Міклошича, П. Шафарика, П. Лаврівського, О. Потебню, П. Житецького та інших вчених.

У тому ж 1898 р. відомий своїми реакційними поглядами Т. Флорінський, професор Київського університету, публікує в „Университетских известиях" статтю, в якій заперечує самостійність української мови, всебічний її літературний розвиток. Вважаючи її наріччям російської, Флорінський писав, що українська мова повинна обмежуватися лише художніми творами, які змальовують життя українського народу та книгами для селян.

В. Науменко на сторінках „Киевской старины" виступив з доволі обережною критикою Флорінського, обстоюючи право українського народу на власну літературну мову. Український вчений-мовознавець К. Михальчук також заперечував погляди професора, що відобразилось на сторінках „Киевской старины" у статті „Что такое малорусская речь". Михальчук доводить неправильне використання термінів „мова" та „наріччя" у критикованого автора, він виявляє риси спорідненості між собою мовами слов'янської групи, змальовує процес формування східнослов'янських мов – української, російської, білоруської. Він розповідає,що вони вийшли з одного джерела і є близькими між собою.

Варто зазначити, що полеміка щодо статусу української мови точилася протягом тривалого часу. Аналізуючи розвиток україномовних періодичних видань до 1906 р. потрібно сказати, що відсутність газет і журналів частково намагалися замінити україномовні альманахи. В тих збірниках були лише вірші, оповідання, нариси, але важливо було те, що вони виходили рідною мовою. Таких альманахів у Наддніпрянській Україні було два. Один був виданий у Херсоні М. Чернявським під назвою „Перша Ластівка", другий в Одесі – „Багаття", виданий Липою. Порівнюючи україномовні публікації цих видань, одеський орган був цікавішим і ціннішим, адже там друкувалися твори М. Левицького, Дніпрової Чайки, П. Кобилянської, О. Маковея, М. Чернявського та інших. Херсонський альманах друкував твори переважно молодих українських письменників, які ще не публікувались.

Крім названих двох україномовних альманахів, в окреслений період були видані два декламатора – збірники віршів та оповідань „для декламації або промовлення на сцені, на вечорницях, на усякіх збірках". Перший декламатор називався „Розвага" і був укладений О. Коваленком, другий – „Досвітні огні", укладач – Б. Грінченко. Б. Грінченко приділяв більше уваги публікаціям відомих українських поетів, зокрема І. Франка, Лесі Українки. Декламатор О. Коваленка друкував твори маловідомих поетів. Ці видання були вагомим внеском в україномовний розвій 1905 р.

Часопис „Киевская старина" отримав право друкувати україномовні дописи, але лише художнього змісту. З них можна виокремити оповідання „Приязнь" Лесі Українки, „Ніоба" О. Кобилянської, твори Непийводи, Сосновського, Пахаревського, Будянської. Також невелику кількість україномовних публіцистичних видань у 1905 р. здійснили: Київське видавництво „Вік" та „Петербургське добродійне товариство видання дешевих і корисних книжок". У перелік україномовної публіцистики для народу, дозволеної цензурою, увійшли: брошура Гр. Коваленка про холеру, Т. Рильського про сільські випаси, Задьори про виховання малих дітей, хрестоматія О. Білоусенка для дітей під назвою „Вінок", що була перевидана у 1998 р. київським видавництвом „Веселка".

У порівнянні з найменшими слов'янськими народами ця кількість україномовних творів мізерна, але й вона є певним здобутком на тлі повного мовного знеуособлення нації. До редакційних відомств подавалась набагато більша кількість видань, хоча, звичайно, не всі вони побачили світ [25, с. 156].

Розгортання революційних подій, хвилі робітничих страйків і селянських заворушень, що охопили всю імперію, наступи демократично налаштованої інтелігенції змусили царя Миколу ІІ та уряд піти на деякі політичні поступки. 17 жовтня 1905 р. було видано маніфест про введення демократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова. „Тимчасові правила про друк", які скасовували попередню цензуру, ще не стали чинними, а вже з'явилася „перша ластівка" відродженої української періодики – селянський часопис „Хлібороб", виданий братами Шеметами українською мовою. Старший – В. Шемет, колишній член „Братства Тарасівців", пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. співробітник Української Академії наук, став редактором „Хлібороба". Сторінки часопису рясніли гострим критичним словом, виразною національно-революційною думкою. Кожне число розходилося в кількості п'яти тисяч примірників, на вулицях його просто виривали з рук розповсюджувачів. Після виходу в світ п'ятого числа влада заборонила друкувати цей національний часопис українською мовою, але, на думку А. Животка, він „встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил" [17, с. 56].

Східноукраїнська періодика продовжувала розвивати ті мовні традиції, що склалися у художній літературі, починаючи від Т. Шевченка. У творенні публіцистичної лексики використовувалися зразки російської літературної мови, а також і позитивні здобутки української періодики таких регіонів України, як Буковина, Галичина. Потрібно зазначити, що активну участь у її формування брало чимало східноукраїнських письменників.

Проте, у мовній практиці деяких тогочасних східноукраїнських газет і журналів досить помітним є дещо більший вплив західноукраїнської періодики. Це можна було спостерігати в фонетиці, орфографії, лексиці, граматиці. Західноукраїнські мовні традиції підтримував „Літературно-науковий вісник", що з 1907 р. почав виходити в Києві. Певною мірою ці традиції відбиваються у „Записках Українського наукового товариства в Києві" й журналі „Україна", що перебували під сильним впливом „Записок Наукового товариства ім. Шевченка у Львові". Відчувала на собі деякий вплив західноукраїнської мовної практики також ілюстрована газета „Село" та деякі інші.

Loading...

 
 

Цікаве