WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивче - Курсова робота

Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивче - Курсова робота

25 грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією „Тимчасових правил про друк", побачило світ перше число тижневика „Рідний край", який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного „До сучасної музи". Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис „Рідний край" за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей.

Редакція „Рідного краю" при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України. Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція „Рідного краю", викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.

У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу „Киевская старина". Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким „переходовим до нових вимог" часописом став журнал „Україна". Друкувався він двома мовами – українською і російською. Це був місячник, обсяг якого становив 10 – 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.

Тим часом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети „Громадська думка" і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети „Українське слово", на яку й, власне, було подане прохання на випуск.

Завдяки широкому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня, В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та інші, редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувала весь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів – від заміток до великих аналітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.

Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, – газети „Народна справа", „Вісті", які видавалися в Одесі у 1906 р., „Добра порада" і „Запоріжжя" (Катеринослав), „Слобожанщина" і „Порада" (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг.

1.3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали „епохою оновленого ладу". Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно „прикладали руку" губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням „правил" про надзвичайну та іншу „охорону". Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні „обов'язкові розпорядження" стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних видань:

1. Жодна друкарня не мала права починати набір і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.

2. В разі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен був подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.

3. На кожному номері періодичного видання мали бути надруковані прізвища відповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, де віддрукований цей номер.

4. Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконеній кількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишню цензуру) [39, с. 23].

Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє" і „Добра порада", одеським часописом „Вісті", київською „Боротьбою", петербурзькою газетою „Наша Дума", що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна", та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета „Рідний край". Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: „Рідний край" (Полтава), „Світова зірниця" (Могилів-Подільський), „Рада" (Київ).

Тогочасна влада оголосила боротьбу з усіма прогресивними органами, що з'явилися на хвилі демократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 – грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані. Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р.

Що стосується періодичних видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, що усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад, газета „Работник" друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100 опечатувалося. „Друкувалася величезна кількість таких газет, як „Закон и правда" та „Юго-Западный край" в кількості 2600 екземплярів перша, а друга – 3700 екземплярів" [39, с. 25].

Тиражі журналів були значно меншими. Наприклад, перший номер „Киевской старины" за січень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників, а журнал „Україна" за січень 1907 р. – 1110 примірників.


 
 

Цікаве

Загрузка...