WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Аспекти журналістської професії - Курсова робота

Аспекти журналістської професії - Курсова робота

– Ні, друже, ви помиляєтесь. Це не тільки безглуздя і безграмотність. Тут, мені здається, справа серйозніша. Позичте-но мені цю книжечку, спробую в ній розібратися...

Наступного дня Заславський приніс до редакції "Правды" фейлетон "Без труда и стыда", в якому переконливо довів, що видавці цього "підручника" навмисне плели нісенітницю про життя в Країні Рад, тенденційно підбирали висловлювання наших заклятих ворогів.

Заславський дотепно зазначив, що цю книжечку правильніше було б назвати не "Русский без труда", а "Белогвардейцы без стыда".

– Старійшина нашого цеху, – згадує Юрій Жуков, – подав мені, молодому журналістові, урок політичної гостроти в розумінні найдрібніших деталей ідеологічної боротьби.

Отже, загострена увага, спостережливість, уміння помічати цікаве й багатообіцяюче в тому, до чого інші виявляють байдужість, – одна з дуже важливих граней літературного таланту. Без неї не можна стати справжнім журналістом. Але цього ще замало.

3. Народження теми

За образним висловом Олексія Максимовича Горького, теми не добуваються з повітря, як, скажімо, азот. Матеріалом для них служать спостереження, порівняння, вивчення – зрештою, факти. Але встановити факт – це лише половина діла. Факт – тільки сировина. Не можна смажити курку разом з пір'ям, а схиляння перед фактом якраз і призводить до того, що нерідко змішується випадкове, неістотне з суттєвим, типовим. Треба вміти "вискубувати неістотне, оперення факту", вміти вибирати суть. А це вже – мистецтво.

Особливість мислення митця – чи то літератора, чи тот художника така, що якась деталь, випадковість, ненароком почуте слово можуть несподівано збудити фантазію, підказати тему, а то й сюжет твору.

– Пес-жебрак, "постійний гість" одного з ресторанів Кисловодська, відгукнувся на кличку "Шарик": підійшов до мого столу за подачкою, – згадує Сергій Михалков, – а за хвилину повернув голову до іншого столика, відгукнувшись на кинуте йому: "Бобик!"

Цей маленький, здавалося б, незначний факт наштовхнув на тему, з якої народилася байка "Шарик-Бобик", що таврує людей без гордощів і самолюбства, які не бажають чесно працювати і промишляють чим удасться.

Тема для газетного виступу часто народжується з єдиного факту, про який можна дізнатися навіть випадково, а от визріває вона інколи досить повільно – після зустрічей з десятками людей, копіткої праці в архівах, докладного ознайомлення із спеціальною літературою тощо.

Український публіцист Олександр Михалевич у Москві на Новодівичому кладовищі, неподалік од могили Олександра Довженка, випадково звернув увагу на скромний пам'ятник з написом: "Другові Радянського Союзу Пекстону Гіббену".

Михалевич майже нічого не знав про цю людину.

Журналіст зацікавився долею американця, похованого y Москві. Дізнався, що Пекстон Гіббен свого часу здобув учений ступінь магістра мистецтв у Гарвардському університеті, став дипломатом, а останні роки свого життя присвятив журналістиці та громадській діяльності.

У 1921 році Гіббен мандрував по Радянському Союзу, надсилав правдиві кореспонденції до американських газет. Потім видав книжку "Голод у Росії", а невдовзі ще одну – "Реконструкція в Росії". У своєму заповіті Гіббен просив поховати його в нашій країні.

Тривалий пошук публіцистом людей, які знали Гіббена увінчався цікавою літературною розповіддю про аристократа, якого полонили марксистсько-ленінські ідеї, пафос комуністичного будівництва. Цей представник капіталістичного суспільства побачив у першій в світі соціалістичній державі я велике майбутнє людства.

Журналіст написав усього кілька сторінок про Пекстона Гіббена, а пошук, підготовка матеріалу зайняли в нього не один місяць.

Скільки потрібно було наполегливості і зусиль, щоб розкрити цікаву тему!

Подібні ситуації виникали в творчому житті багатьох журналістів. Певна річ, видатні журналісти – люди непересічної долі. їхня невтомна праця, прийоми роботи – зразок для нових поколінь працівників радянської преси. Однак про цікаві і разом з тим повчальні приклади журналістського пошуку могли б розповісти не тільки вони. Захоплюючі мандрівки в невідоме доводилося здійснювати й авторові цих рядків – рядовому численної журналістської армії.

4. Корисна містифікація

Як будівельник не може звести дім, не маючи блоків, панелей, цегли, металоконструкцій, так і журналіст не може нічого створити, не маючи певних знань, умінь та навичок.

Щоб краще, глибше вивчити тему, яку він має намір висвітлювати, газетяреві нерідко доводиться на певний час змінювати навіть професію. Такий прийом – виклад матеріалу через розповідь журналіста, що змінив свій фах, – у радянській пресі вперше застосувала Лариса Рейснер.

Прагнучи дізнатися, як живуть німецькі пролетарі під час економічної кризи, вона у 1923 році працювала у Берліні! рознощицею молока. Це допомогло написати блискучий репортаж "Молоко", де яскраво розповідалося про життя німецьких робітників, їхні злидні і поневіряння.

Доречно нагадати, що відомий радянський журналіст Михайло Кольцов так охарактеризував роботу газетяра:

"Все треба побачити, відчути, оцінити і не помилитися. Треба бути чесним "вухом і оком" своїх читачів, не зловживати їхнім довір'ям, не утруднювати їх казна-чим під виглядом важливого і не упускати дрібниць, що можуть визначати істотне".

Девіз Кольцова – писати тільки про те, що бачив на власні очі і що продумав власним розумом. Він перший серед журналістів зробив на літаку "нестерівську петлю" і потім описав це у захоплюючому репортажі.

Під виглядом сходознавця, який цікавиться старожитностями, він проник у буддійський монастир, завдяки чому зумів переконливо викрити в своїх статтях релігійне мракобісся.

Шлях вивчення проблеми, який обрав Кольцов, ставши водієм московського таксі, виявився найефективнішим, бо дав йому змогу розкрити питання мовби "зсередини", в усіх його аспектах. Три дні провів журналіст за кермом, зустрічався і розмовляв з десятками людей. А потім написав репортаж, а який і досі може бути зразком журналістської майстерності.

Іншим разом Кольцов посів місце діловода у районному загсі: і знову – кілька яскравих "контурів людської поведінки", роздуми про порядки в установі, яка в жодному разі не повинна бути бюрократичною...

Енергія та репортерська ініціатива у Кольцова були невичерпні, як і невичерпною була його ерудиція. Як багато він знав і скільки найрізноманітніших речей умів робити! Він добував по-справжньому сенсаційні матеріали. А що таке сенсація?

В газетах та журналах буржуазних країн сенсації приділяється велика увага. Що ж цікавить їхніх репортерів? Погортаймо сторінки деяких видань. Ось у щотижневику великий фоторепортаж про катастрофу пасажирського літака. Він загорівся на самому злеті, і фотокореспондентові, який випадково був на аеродромі, вдалося зробити ряд знімків. На першому ми бачимо язики полум'я, що охопили фюзеляж, на другому – приземлення, далі вибух, обгорілі трупи пасажирів, невелика група щасливчиків, яким вдалося врятуватися, – перекошені, спотворені жахом обличчя, сльози...

Навіщо це? З позицій радянської моралі смакування трагедії – не гідна журналіста справа. А в капіталістичних газетах та журналах саме за такі матеріли платять великі суми. Бо вони допомагають відвернути увагу читача від проблем, які буржуазна пропаганда всіляко намагається затушувати. Справді, почитає безробітний такий-от репортаж і на якийсь час забуде про власну біду. Тому й рвуться репортери з мікрофонами до паралізованої горем жінки, у якої в цій катастрофі загинуло двоє дітей, прагнуть вирвати у неї хоч кілька слів інтерв'ю. Бо кожне таке слово оцінюється десятками, а то й сотнями доларів.

Буржуазні репортери можуть годинами вичікувати, щоб спіймати в кадр людину, яка вирішила покінчити життя самогубством, присвячують величезні матеріали гангстерам, вбивцям, керівникам різних банд, не шкодуючи барв для опису їхніх "подвигів".

А скільки горя зазнають від них популярні кіноактори, співаки, художники! Мисливці за сенсацією беруть їх просто в облогу. Вони потайки перелазять через паркан, яким огороджено будинок відомої кінозірки, щоб зробити кілька знімків, переслідують її на роботі, на вулиці, на відпочинку. Саме репортери мало не довели до самогубства відому французьку кіноактрису Бриджит Бардо, засипаючи пресу брехнею та напівбрехнею про її особисте життя.

Радянська преса, а також прогресивна зарубіжна рішуче відмовляються від подібних "сенсацій". У неї зовсім інша мета. Проте термін "сенсаційний матеріал" живе і в нас. В чому його відмінність, ми побачимо на кількох прикладах.

Якось наприкінці 50-х років прогресивний американський журналіст Джон Г.Гриффін, що часто виступав з викривальними статтями про расову дискримінацію в Сполучених Штатах Америки, вирішив зробити небезпечний експеримент. Він наклав на обличчя чорний грим, одягнув перуку і перетворився на негра. Не один день подорожував Гриффін вулицями міст американського Півдня, де расисти почуваються особливо вільно. Він їздив у транспорті "тільки для чорних", харчувався у відповідних їдальнях, не раз ставав об'єктом тяжких образ з боку тих, хто ще й тепер готовий за найменшу провину лінчувати негра, ризикував життям...

Loading...

 
 

Цікаве