WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Аспекти журналістської професії - Курсова робота

Аспекти журналістської професії - Курсова робота

Друга пропозиція зводилася до того, щоб на початковому етапі змагання для кожного з дванадцяти адміністративним районів міста намітити головну тему. Наприклад, один район бореться за відмінне транспортне обслуговування, другий – за зразкову постановку охорони здоров'я, третій – за благоустрій.

Можуть сказати: в зразковому місті в усіх районах повинні чітко курсувати трамваї та автобуси, скрізь мають бути добре впорядковані вулиці, площі, сквери, подвір'я, в усіх поліклініках хворих повинні зустрічати чуйні й уважні лікарі. Це так. Але ж ішлося тільки про перші кроки змагання.

Учасники зустрічі в редакції виходили з того, що трудящі кожного району набудуть досвіду у певній галузі і потім зможуть поділитися ним з іншими районами.

2. Вміння бачити те, чого не помічають інші

Ми вже говорили про те, що написати статтю до газети чи журналу може, власне, кожна письменна людина. Щоб викласти на папері якийсь цікавий факт, не обов'язково бути Журналістом.

Нині, мабуть, кожен учень середніх класів міг би підготувати кореспонденцію для стіннівки, піонерської або комсомольської газети.

Але журналістові треба ригати щодня. Він повинен завжди знаходити теми, які хвилювали б читачів, викликали у них Жвавий інтерес, він повинен уміти відгукнутися на події або ідеї одразу ж, щойно вони виникли, і написати про них стисло, але цікаво й оперативно.

Які ж якості потрібні для того, щоб стати журналістом? На це запитання Василь Пєсков відповів: "...природна "іскорка" в нашій справі необхідна. Без цього, хоч би якою була людина освіченою, начитаною, старанною, журналістика стане для неї мукою і сама вона в газеті, в журналі буде баластом",

Український публіцист, декан факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка професор Дмитро Михайлович Прилюк, розказуючи майбутнім журналістам про три види бачення навколишнього світу – я буденне, наукове і художнє, міркує так:

– Припустимо, ви прийшли в сад теплої весняної пори. Цвітуть яблуні, груші, сливи. Стрункі ряди дерев, зелена травиця в міжряддях, приглушене гудіння бджіл і щебетання птаства на тополях довкола цього царства цвітіння. Гарно, приємно, легко на душі...

Це – буденне бачення саду, майже фотографічне його сприймання. Є загальне тло і загальне враження. Таким бачать сад люди, які звиклися і з цвітінням дерев, і з щебетанням птаства, і з смарагдовим буянням трав.

Та ось у той же сад прийшов досвідчений садовод. На його обличчі стурбованість: виявляється, мало в саду бджіл, повільно відбувається запилення, до того ж багато на деревах і пустоцвіту, що не дасть зав'язі, а на корі стовбурів, не обмазаних вапном, з'явилися шкідники; час уже б і закрити вологу в міжряддях, обкопати саджанці; вітер повернув з півночі, можна чекати заморозків, тому слід завезти сухого гною і хмизу для обкурювання дерев...

Це вже інше бачення саду, значно детальніше і кваліфікованіще. У спеціаліста з'являються думки, як допомогти 1 садові, що слід зробити, аби він краще вродив.

Прийшов помилуватися садом і поет. Він бачить ті ж ряди | дерев, те ж запашне цвітіння, але бачить по-своєму.

Цвітуть бузки, садок білів

І тихо ронить пелюстки,

Напівзабуте знову мріє,

Як помах милої руки.

Весняний сад навіяв Максимові Рильському образ, що виражав певний душевний стан; цей образ, втілений у віршовані рядки, і є художнім зображенням побаченого.

Отже, одну й ту саму річ можна бачити по-різному. Журналіст має володіти всіма видами сприймання предмета. Та найголовніше – вміння знаходити незвичайне у звичайному.

...Якось старий московський журналіст Павло Олександрович Рогозинський завітав до Міністерства морського флоту.

– Як ти невчасно! – з досадою зустрів його знайомий працівник міністерства. – Нічого цікавого немає. Зайди краще на тому тижні. Зараз ніколи, роботи – тьма-тьмуща, а тут ще новий острів...

– Який острів? – спитав Рогозинський.

– Я ж сказав: новий. На Чорному морі... Мороки з ним, чорт забирай, – на карти нанести, назву треба придумувати.

– Звідки ж він узявся? – не зрозумів журналіст.

– Звичайне виверження вулкану. Ось тобі й острів.

– Виверження вулкану? На Чорному морі? Новий острів? – широко розплющив очі Рогозинський. – І ти кажеш – нічого нового?

– А що ж тут особливого? Біля Темрюка на дні моря є грязьові вулкани. Іноді вони починають діяти і стільки викидають усякої всячини, що утворюються острови. Виникне острів – хвилі його швидко розмиють. Аж ось, дивись, неподалік інший з'явився. Одне слово, – кочові острови.

Журналіст не став більше забирати часу у свого заклопотаного приятеля. Інформація під заголовком "Кочові острови" наступного ж дня з'явилася в пресі.

– Вам просто поталанило! – із заздрістю сказав Рогозинському його молодий колега. – У мене ж – нічогісінько нема, жодної теми. Та й спека страшенна – сорок градусів! У Москві такого ніколи не було...

Рогозинський одразу зв'язався по телефону з Інститутом прогнозів, роздобув потрібний матеріал і написав інформацію "Небувала спека у Москві".

От що значить у буденному, здавалося б, незначному вміти знаходити "раціональне зерно" – цікавий факт.

...У першій половині липня 1928 року молодий журналіст Леонід Кудреватих, який працював у газеті "Вятская правда", потрапив до села Вохма, що лежить у північних лісах за сто кілометрів від залізниці. Не було тут ні електричного освітлення, ні телефонного зв'язку. Щоправда, у Вохмі функціонували поштове відділення і телеграфний апарат.

Пішов журналіст на ту пошту, щоб відправити у Вятку телеграму. Однак йому в цьому відмовили. Пояснили:

– Ось уже четверту добу тримаємо прямий зв'язок лише з Москвою і тільки на вимогу Миколи Шмідта...

Глянувши на здивоване обличчя журналіста, працівниця пошти сказала:

– Хіба не чули? З експедицією Нобіле, що на дирижаблі "Італія" летіла на Північний полюс, скоїлося лихо. Про це першим дізнався Микола Шмідт...

Для молодого газетяра все це було несподіванкою: про катастрофу з дирижаблем він досі нічого не знав, як і не знав, хто такий Микола Шмідт і як йому вдалося першим довідатися про таку пригоду.

Розшукати в селі потрібну людину, звісно, зовсім не важко.

На околиці в облямівці квітучого садка стояв старенький будиночок. Над ним височіла жердина, від якої до верхівки стрункої ялини тягся дріт – антена аматорського радіоприймача, змайстрованого сином місцевої вчительки Миколою Шмідтом.

Радіоаматор охоче показав гостеві свій приймач.

– І невже ця річ може приймати передачі з далекої відстані? – спитав Кудреватих.

– А от зараз самі переконаєтесь. Справді – чутність чудова.

Так от, у ніч з другого на трете липня 1928 року Микола Шмідт, як сам він висловився, "прогулювався" по ефіру. І раптом несподівано долинули сигнали: SOS... SOS...

А потім: "Італія, Нобіле..."

– Я добре розуміюся на сигналах, – розповідав радіоаматор, – і одразу збагнув, що експедиція Нобіле потребує негайної допомоги, порятунку. Я вирішив про це сповістити! Москву. І дав телеграму. Москва негайно ж відгукнулась.! Попросили терміново якомога докладніше розповісти про тел як мені пощастило дізнатися про експедицію. Послав ще одну телеграму. Після цього зі мною встановили постійний телеграфний зв'язок.

На підтвердження своїх слів Микола показав журналістові одержані телеграми. Ось одна із них: "Повідомте про схемні вашого апарата. Сьогодні о двадцятій годині плавуча база "Чітта ді Мілано" має встановити двобічний зв'язок з Нобіле. Слухайте уважно... Телеграфуйте про результати..."

Микола Шмідт уже не проводив експериментів зі своїй приймачем. Він цілодобово чергував біля нього, тримаючись однієї хвилі. І саме йому пощастило прийняти ще одне важливе повідомлення: .

"Шторм. Норд-вест. SOS. SOS. Петерман". (Як з'ясувалося, на дирижаблі "Італія" острів Файн біля Шпіцбергене помилково прийняли за острів Петерман.)

Зустріч з радіоаматором наштовхнула газетяра на цікаве тему. На попутних конях він дістався до станції Шабаліно і звідти надіслав телеграфом до своєї редакції кореспонденцію "Хто перший почув сигнали "Італії". Цьому матеріалові судилося обійти сторінки не лише радянських, а й багатьох зарубіжних газет.

....У 1947 році один з провідних нині радянських політичних оглядачів, Герой Соціалістичної Праці Юрій Жуков купив у Парижі, де був у відрядженні, підручник російської мови "Русский без труда", що вражав безглуздістю підібраних текстів і безграмотністю. Коли він приїхав до Москви, то показав своє "надбання" старшому товаришеві – видатному газетяреві Давиду Заславському.

Loading...

 
 

Цікаве