WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Проблеми вивчення історії української журналістики - Курсова робота

Проблеми вивчення історії української журналістики - Курсова робота

Перед істориками преси вже давно постала проблема - "Що вважати за українську пресу?". Так її уперше сформулював відомий український бібліограф, історик і теоретик преси В. Ігнатієнко у двох статтях та брошурах: "Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд" (1926) і "Бібліографія української преси (1816-1916)" (1930). На поставлене запитання він відповідає так: "... до визначення "що вважати за українську пресу" мусимо прикласти принцип територіально-етнографічний, комбінований з принципом мови... можемо вважати за українську пресу всю пресу, що виходила на території України та по інших землях, заселених українцями, друковану всіма українськими діалектами, говорами та всіма правописами (ярижкою, фонетикою). Але до цього, - продовжує він, - треба додати й ту пресу, що виходила іншими мовами (російською, французькою, німецькою, англійською) та обстоювала і відбивала інтереси української культури", і уточнює, що пресу іншими мовами або двомовну "треба вилучити в окрему групу і розглядати як окреме явище українського життя" (7; 7).

А тепер спробуємо якось поєднати ці рекомендації з навчально-методичною літературою нашого часу. У сучасних навчальних програмах і посібниках з історії української журналістики двомовна та іншомовна преса не відокремлюються від української, а розглядаються в одному хронологічному контексті. Так, у робочій програмі курсу у темі № 2 "Зародження української преси" виділено два питання:

1) Перший тижневик французькою мовою у Львові;

2) Польська преса у Львові. У навчальному посібнику "Історія української дожовтневої журналістики" (Львів, 1983) є окремий параграф "Іншомовна журналістика в Галичині" з такою оцінкою: що в цій пресі "життя українського населення знаходило слабке відображення; за незначними винятками, українські проблеми, питання мови та культури на їх сторінках не ставились".

Це, звичайно, дуже загальна й апріорна характеристика, як свідчення недослідженості польської преси в Галичині. Дуже мало мовиться про іншомовну пресу в Україні і Галичині у курсі А. Животка "Історія української преси". У параграфі "Народження преси на українських землях" є згадка про першу французьку газету, але жодної - про численну польську; ще одна згадка є про дві німецькі газети, що видавалися у Відні з 1901 року ("Ruthenische Revue" i "Ukrainische Rundschau"). Який же висновок? Історія іншомовної преси в Україні та за її межами до сьогодні найменш досліджена.

У зв'язку з перебудовними процесами в Україні на початку 90-х років дещо пожвавилося наукове вивчення історії української преси та видавничої справи, яку розгорнув Науково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН. Перед наукою на цьому етапі постали нові проблеми. Одними з перших визначились методологічні проблеми, і зрозуміло чому. Догматичні підходи і принципи до вивчення та пояснення журналістських фактів минулого, які панували у доперебудовні часи, стримували можливості виявлення і залучення до наукового досліду усієї численної спадщини національної преси. Треба було відмовитись від штучного, тенденційного поділу її, як було раніше, на прогресивну і реакційну, на революційно-демократичну і націоналістичну з наданням переваг першим над другими. Необхідність переоцінки методологічних принципів-догм минулого була очевидною для всіх.

Ось чому на передній план наукової дискусії виступила проблема періодизації історико-журналістського процесу, навколо якої зав'язалася очікувана дискусія (з участю І. Моторнюка, С. Костя, О. Мукомели), яка, на мій погляд, змусить замислитись і ще раз взятися до вирішення цього питання. Цю дискусію я спробував підсумувати у своїй статті "На шляху до багатотомної історії української журналістики", але думаю, що це ще не вирішення справи в принципі. Було б дуже бажаним, коли б питаннями періодизації зацікавились учені-суміжники (історики, філософи, соціологи). Словом, розроблену колективно періодизацію історії української журналістики слід удосконалювати.

Друге методологічне питання, винесене на обговорення, - про принципи журналістики, зокрема про принципи партійності, міжпартійності, правдивості і позапартійності преси. Це дуже відповідальна і складна проблема, яка не може бути остаточно вирішена без участі широкого кола теоретиків. Дискусія, яка виринула на самому початку обговорення її у 1992 році і потім тривала (4), викликала згодом, у 1999 році, появу дуже цікавої теоретичної статті В. Здоровеги у тижневику "Зеркало недели" під назвою "О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине" (14), яка свідчила, що автор переоцінив свої погляди на партійність, висловлені раніше у статті "Правдивість журналістики", опублікованій 1990 року у Віснику Львівського університету (серія журналістики, вип.16), і тепер сміливо виступив з критикою ленінської праці "Партійна організація і партійна література", назвавши її "намордником на свободу преси". Слушним є трактування автором сутності партійності в журналістиці. "Журналіст в демократичному суспільстві, - пише він, - зобов'язаний дивитись на світ немов збоку, згори, а не з групової купинки. Він повинен об'єктивно, по можливості правдиво розповісти людям про те, що відбувається в світі". У цих правильних словах узагальнено великий журналістський досвід.

Істинність такого погляду на суспільний обов'язок журналіста підтверджується конкретними історичними фактами з минулого української преси. Однак автор чомусь не зіслався для вагомого аргументування свого правильного положення про позапартійну чи надпартійну позицію журналіста на концепцію корифеїв нашої національної преси минулого - Івана Франка і Михайла Грушевського, які ще наприкінці Х1Х ст. розробили і впроваджували в журналістську практику принцип "міжпартійності" преси (про що, до речі, вже писалося). А це означає, що проблема партійності журналістики ще не вичерпана і постає перед наукою як перспективна тема нових досліджень.

Третє питання методології журналістики, яке тільки поставлене, але ще не розроблене теоретично, - про комплексний конкретно-науковий метод дослідження історії преси. Це питання розглядається у статті "Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів" (9), однак воно досі не викликало потрібного обговорення чи дискусії. Так само залишається за бортом наукових зацікавлень ще одна пекуча з практичного боку проблема - текстології преси. Важливість її диктується конкретною роботою НДЦП над укладанням багатотомної хрестоматії, що має лягти у підмурівок майбутньої багатотомної "Історії української журналістики". Як показує досвід з виданням першого тому "Українська преса" (Львів, 1999), тут є багато дуже складних, зокрема текстологічних перепон, що гальмують справу. Такого типу видання, поза сумнівом, вимагають колективного авторства.

Нарешті ще одна, зовсім несподівана проблема, яка здавна цікавила і тривожила представників і журналістики, і літератури, і науки, а сьогодні набрала виняткової актуальності, як свідчить квітнева українська науково-практична конференція журналістів України. Йдеться про пошуки шляхів, відповідних форм і засобів до міжнародного спілкування, до входження України в загальноєвропейський контекст. У цьому зв'язку нині виникає необхідність розглянути деякі факти з історичного минулого, які мають і позитивний і негативний зміст, можуть бути навіть неприйнятні для нашої сучасності, але загалом мають певне пізнавальне значення при пошуках ефективних засобів зв'язку через журналістику із Заходом. Принаймні вони підштовхнуть нас перейти від загальної фразеології і парадних заяв до конкретної програми дій. Що нам підказує історичний досвід?

Loading...

 
 

Цікаве