WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Проблеми вивчення історії української журналістики - Курсова робота

Проблеми вивчення історії української журналістики - Курсова робота

ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

М. Нечиталюк. Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

Оглядаючи сьогодні стан наукового вивчення української преси від її зародження і донині, маємо достатні підстави стверджувати, що впродовж минулого, ХХ століття, сформувалася і розвинулася окрема наукова галузь журналістикознавства - історія української журналістики, яка співіснує з такими відносно самостійними науковими дисциплінами, як історія і теорія преси (пресознавство, часописознавство), історія і теорія публіцистики (публіцистикознавство) та телерадіожурналістика.

Питання про час і місце зародження загальної науки про журналістику має, на наш погляд, дискусійний характер. Автори першого теоретичного курсу "Українська журналістика на тлі доби", виданого у 1993 році в Мюнхені, Ольгерд Бочковський і Степан Сірополко дотримуються погляду, що "Батьківщиною теорії журналізму доводиться визнати Німеччину"(1). Початки наукової теорії про журналістику вони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецьких університетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорів Коха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони, вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. - М.Н.) й ще досі не втратили свого педагогічного значення (1; 18). Цілком зрозуміло, що названа наукова література про журналістику, яка вважалася першим "обґрунтуванням самостійної "науки про часопис" (1; 18), стала певним джерелом для написання ще у 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського "Основи журналізму" та його продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, у межах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крім німецьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики української преси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі - підручником француза Де-Жувнеля "Журналізм у 20 лекціях" та неназваними працями цитованого історика англійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу з журналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси, зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті "Діло" та зарубіжній (чеській) періодиці - з другого.

У тісному зв'язку із західноєвропейською теорією журналістики треба, мабуть, розглядати і появу у Регенсбурзі 1946 року першого навчального курсу для студентів Українського технічно-господарського інституту українського емігранта Аркадія Животка "Історія української преси" (на правах рукопису, обсягом 196 сторінок машинопису та з додатком широкої бібліографії спеціальної літератури і джерел). Пізніше, у 1989-1990 роках, цей курс перевидано поліграфічним способом у Мюнхені, а в 1999 році - у Києві (6). Незважаючи на дуже недбалу коректуру мюнхенського видання, воно тривалий час залишалося одним із найгрунтовніших посібників для студентів-журналістів і, мабуть, залишатиметься аж до появи проектованого, але ще не написаного багатотомного корпусу "Історія української журналістики". Що ж до можливих навіювань з боку німецьких наукових джерел, впливів і можливих запозичень, то це питання ще потребує вивчення. Тільки в порядку припущення, можна було б шукати концептуальних зв'язків з німецькими катедер-журналістами у виробленні А. Животком структурно-хронологічної періодизації журналістського процесу. Але для цього потрібно звернутись до німецьких джерел.

Названі дві наукові праці трьох представників української діаспори, що походять зі Східної України (Бочковський - з Херсонщини, Сірополко - з Полтавщини, Животко - з Вороніжчини), - це ніби вершина наукового айсберга, в основі якого - колосальний узагальнений практичний досвід професійних журналістів, редакторів, видавців. І тому було б не зовсім слушно вважати ті підручники днем народження журналістикознавства як всезагальної науки про засоби масової інформації, так само - історії української журналістики як окремої галузі наукових знань. При більш пильному погляді на історичні джерела ми можемо і повинні бачити попередників і в Німеччині, і в Україні, що закладали перші цеглини для надбудови, тобто для формування історико-журналістської науки. Придивімося до цих першоджерел в Україні.

Формування історії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спроб систематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістського процесу. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років ("Наша публіка", "Альманах чи газета?", "Дещо про нашу пресу" та ін.), у підсумковій статті Осипа Маковея "П'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики" (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франка застосувати у "Нарисі історії українсько-руської літератури" (Львів, 1910) комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, і журналістики. Цей історичний нарис, на відміну від інших аналогічних праць (наприклад, "Історії літератури руської" Омеляна Огоновського, 1893; або "Огляду історії українсько-руської літератури" Олександра Барвінського, 1910), відзначається хронологічно-порічним оглядом змісту періодичних видань та опублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів, статистично-науковою об'єктивністю та максимальною бібліографічною інформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторів та видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже все Х1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про літературу (жанру "нарису"), Франко свідомо відхиляється від проблем суто журналістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходить до преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова. Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теорії публіцистики, якою він почав цікавитись ще у ранньому часі, у журнальних виступах 70-80-х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалися у ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського "Майстерність Франка-публіциста" (1974) та моїх - "Публіцистика Івана Франка: Семінарій" (1972) і "Зброєю публіциста" (1981). Недарма франкознавці називають Франка "зачинателем теорії публіцистики".

Підсумовуючи, можна заявити, що питання наукознавства в журналістиці ще не розроблені настільки глибоко, щоб можна було чітко сформулювати концепцію історичного розвитку української преси.

На початках ХХ ст. порушувалась ще одна важлива для формування історичної науки про українську пресу проблема - про час і місце її зародження. Вона й досі дискусійна. У 1912 році в статті "З-зарання української преси в Галичині", надрукованій у "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" (т.У), М.Возняк спробував уточнити періодизацію О.Маковея і посунути вглиб початки галицької преси. На його думку, "українські альманахи в Галичині з-перед 1848 року приготовили в нас грунт під пресу" (3; 140); такими він вважає два випуски альманаху "Вінок русинам на обжинки" І.Головацького з 1846 і 1847 років.

Ніби у відповідь на "галицький варіант" початків української періодики відомий галицький дослідник і журналіст В. Щурат (до речі, постійний опонент М. Возняка) у ювілейній статті "Початки української публіцистики"(13) першим пресовим виданням оголосив харківський журнал "Украинский вестник", виданий у 1816 році. Згодом цю думку заперечив І. Брик, виступивши у 1921 році в "Збірнику Львівської Ставропігії" з вагомим науковим обґрунтуванням газети "Зоря Галицька" як першого часопису в Україні (2), на що одержав принципову відповідь у брошурі І. Кревецького "Початки преси на Україні" (Львів, 1927) (8), у якій автор відстоював концепцію про іншомовну пресу як зачинателя української преси в Галичині. Першою такою газетою автор уважав французьку "Gazette de Leopol" ("Львівську газету"), яку видавав протягом 1776 року французький комерсант Шевальє де Оссуді за зразком аналогічних французьких газет у Варшаві (1758) та Відні (1759-1788). І. Кревецький звернув увагу на численну польську періодику, яка заполонила Галичину разом з німецькою пресою аж до появи "Русалки Дністрової" у 1837 році. Ці факти підштовхнули його до такого висновку: "Львів аж до 1812 р. був одиноким на всю Україну містом, де раз-у-раз появлялися часописи і яке під сим оглядом на 35 літ випередило всі інші міста України" (8; 6). Щодо Східної України, то першою газетою у Харкові він називає російськомовний "Харьковский еженедельник" (1812), в Одесі - три журнали французькою мовою ("Messager de la Russia Meridional" - 1820, "Troubadur d'Odessa" - 1822, "Journal d'Odessa" - 1824") і два - російською ("Вестник Южной России" - 1821, "Одесский вестник" - 1828), у Києві - нездійсненний проект іноземця Фрідріха Моріца "Киевская газета" (1834). Таким чином, за І.Кревецьким, проблема початків української преси розв'язується на користь не національної, а іноземної періодики. З цього випливало, що іноземна преса, особливо в Галичині, мала потужний вплив на українського читача і цим стримувала прагнення мати свою українську національну пресу, задовольняючи його інформаційні потреби.

Loading...

 
 

Цікаве