WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → " Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети ""Волинь""" - Курсова робота

" Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети ""Волинь""" - Курсова робота

Проте Олена Теліга марила Києвом, готувалась до нього, за словами У.Самчука, як наречена до шлюбу. Воєнні події не дали змоги одразу ж туди від'їхати, а це стало можливим через місяць перебування в Рівному. Таким чином, 22 жовтня Теліга вже у Києві, і вже береться за діло, заради якого сюди прибула. Найперше вона прагнула відродити літературне життя столиці України. Проте майже всі знані "радянські" письменники виїхали на Схід, Довелося наново створювати Спілку письменників, головним активом якої стали молоді талановиті літератори, залучені до культурницької праці самою Оленою Телігою, яка взяла на себе обов'язки керівника Спілки. Паралельно Теліга співпрацює з київською підокупаційною газетою "Українське слово": укладає додаток "Література і мистецтво", згодом вона домагається власного спілчанського видання, і ним стає часопис "Літаври". У ньому Олена прагне подати все краще з української літератури останнього часу: вона представляє в часописі творчість письменників еміграції, але водночас надає місце і літературному доробкові недавно репресованих радянських письменників — Є. Плужника, Д. Фальківського, Г. Косинки та ін. На жаль, видання не устигло розгорнути крила, уже на четвертому номері воно було заборонене. Не подобалася фашистам така активна діяльність українських патріотів, бо розходилася з їх намірами щодо України як безправної колонії рейху. Проте Олена Теліга, хоч добре уявляла собі небезпеку і ризик цієї праці, наполегливо її продовжувала. Її життя того часу справді було схожим на шотландські танці на мечі, на балансування понад урвищем. Вона була цілком захоплена культурницькою працею, як згадують сучасники, і зневажала небезпеку, а це вже сприймалося як виклик "усемогутнім" властям. "Завзята Олена не розуміє слово обережність, воно не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть бути для неї фатальними..," — з жалем констатує У.Самчук.[43,c.243] Трагічний прогноз письменника таки збувся...

Уже взимку 1941 року фашисти проводять арешти української інтелігенції. Гримаси окупаційної влади ще крутіше і прямолінійніше повторились на початку 1942-го. Так, 7 лютого в Києві заарештовано понад 200 осіб, серед них діячі ОУН. Це вже був надто виразний знак, щоб продовжувати працю на легальному становищі. Друзі попереджували Олену, радили їй негайно покинути місто. Відповідь була категоричною і безкомпромісною: "Я з Києва вдруге не поїду". Голгофа її героїчної смерті розпочалася 9 лютого. Цього дня Олена призначила чергове засідання у Спілці письменників. Друзі знову перестерігають поетесу. Але вона залишається "кременем": "На мене вже чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тікати, бо ж хтось міг би сказати, що в небезпеці лишила тих, кому говорила про невгнутість, патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене, коли загину, то знайте, що свій обов'язок виконала до кінця"[43,с.244-45]. Ці слова навряд чи потребують коментарів, настільки ясно і виразно у них сама сутність характеру, волі, єдності слова і діла Олени проступає...

Оце й усе, що достеменно знаємо про її останні дні. Інше — вже напівлегендарне. Так, оповідають, що Олена Теліга залишила па тюремній стіні передсмертний напис. Кажуть, під час допитів її стійкість і мужність вражала навіть катів. Один із гестапівських офіцерів говорив, що не зустрічав мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця красива жінка. Життєвий шлях поетеси обірвався у фатальному Бабиному Яру 21 лютого.

А ще вона не була апологетом дешевого, скандально-декоративного "відродження". О.Теліга проникливе спостерігала національний рух, давала йому глибокі, мудрі оцінки. Як злободенно для нас, сучасних, звучать її слова з нарису "Прапори духа": "Найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать до старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти відразу, зі всіма старими речами, лише поміченими новими, жовтоблакитними нитками... Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації"[64]. Чи не про косметичні зміни молодої Української держави, чи не про перефарбованих на патріотів учорашніх комактивістів, чи не про більшовицькі методи "побудови" держави подумаємо сьогодні, читаючи ці слова?

Улас Самчук констатує найістотніші риси рідних волинських сіл, їх мешканців. Завжди вони серед гаїв, лісів, прилісів, пагорбів. Квітами пишається кожна селянська садиба, кожна хліборобська господа серед садів, квітників. Селяни Волині постійно в єдності з природою, вони закохані в дерева, кущі, трави. З публікації "Село, де серце відпочине" дізнаємося, що подорож письменника до Сергіївки, Посягви спонукали його щиро й відкрито висповідатися: "Належу до тих, що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були — у Берліні, Парижі, Римі — скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село"[7]. З позицій європейця Улас Самчук залюблено подивовується отими рідними хатками, святковими образами з свіжими квітами. Він гордиться традиціями, за якими господиня у звичайну неділю заквітчує хату рожами, жасміном, зеленими галузками дуба, липи, клену.

Трагічна доля у багатьох журналістів та співробітників "Волині". У Києві фашисти розстріляли Олену Телігу; у Дермані - Антона Кучерука; у Рівному-Анатоля Демо-Довгопільського, Леоніда Маслова, Харитю Кононенко; у концтаборі Саксенгаузен - Олега Ольжича. У липні 1943 року есесівці прямо у приміщенні редакції вбили завідувача господарством Протаса Тимощука, арештували директора видавництва Івана Тиктора. У лавах УПА загинули Василь Штуль, Андрій Мисечко. Жертвою червоних партизанів-чекістів став письменник Віталій Юрченко. 4 березня 1952 року, щоб не здатися живим у руки енкаведистам, у бункері біля села Сухівці.неподалік Рівного, від власної кулі загинув Ніл Хасевич. Часопис "Волинь" перестав існувати на початку січня 1944 року.

За клопотанням друзів німці все-таки звільнили редактора "Волині" Уласа Самчука з Рівненської в'язниці 20 квітня 1942 року, але заборонили йому редагувати часопис. У листопаді 1943 року він виїхав з Рівного. Довелося визначному письменнику світу Уласу Самчуку прожити нелегкі й гіркі часи у таборі "Ді-Пі"(переміщені особи) в Німеччині, звідки він переїхав до Канади. Канадський період творчості письменника був надзвичайно плідним.

Улас Самчук відійшов у вічність 9 липня 1987 року, проживши 82 роки. Похований на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквілл, під Торонто. На його могилі стоїть пам'ятник у формі розгорнутої книжки, де написано назву першої книжки трилогії "Волинь" "Куди тече та річка".

ВИСНОВКИ

Аналіз та узагальнення опрацьованих джерел дають можливість зробити наступні висновки:

- Феномен "Волині" 1941-1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як "преса керуюча". Видавництво "Волинь" у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обов'язків головного редактора "Волині" з головуванням і членством в ряді інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство "Сільський господар", "Просвіта"). Публікації у "Волині" часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.

- Газета з одного боку, організаційно творила інфраструктуру громадсько-політичних, культурних українських інституцій, з іншого боку, вона стала ідеологічним речником населення краю. Функція "преси керуючої" була зумовлена тактичною настановою ОУН(м) щодо "широко закроєної акції пропаганди", як підстави "українізації" політичного режиму. Ця специфіка діяльності "мельниківської" ОУН, завдяки наявності плеяди талановитих літераторів-публіцистів - О. Ольжича-Кандиби, У. Самчука, І. Рогача, О. Теліги та ін. - мала своїм прямим наслідком успіхи національної пропаганди на теренах рейхскомісаріату "Україна", і в першу чергу - на Волині. Державотворча потенція пробудженої національної стихії не була, однак, переведена у конкретні організаційні рамки національних владних інституцій, на заваді чому стали реалії німецького окупаційного режиму.

- Редакція газети "Волинь" під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Горліс-Горського, Ф. Дудка та інших. В архівному фонді "Волині" зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У.Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.

Підсумовуючи питання про особливості висвітлення часописом національних проблем українців, можемо стверджувати, що "Волинь", незважаючи на відносну колабораційність та вимушену лояльність до німецької влади, в міру можливості відстоювала українські інтереси. Попри всі заборони та цензуру, співробітники часопису, репрезентуючи думку частини української інтелігенції, захищали на сторінках газети українську державницьку ідею, концентруючи увагу як суспільства, так і окупаційної влади на культурних надбаннях та історичних традиціях українського народу, "Волинь" доводила необхідність державності української нації, яка стояла в одному ряду з іншими європейськими народами.

Loading...

 
 

Цікаве