WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Державне регулювання діяльності національних ЗМІ в умовах глобалізації (за матеріалами закордонних досліджень) - Реферат

Державне регулювання діяльності національних ЗМІ в умовах глобалізації (за матеріалами закордонних досліджень) - Реферат

У той час як Захід через ЗМІ прищеплює аполітичні цінності та апелює до загальної людської природи, опоненти звинувачують його у дестабілізації традицій та отриманні значних прибутків від експансії та нав'язування своїх ідеологічних концепцій. "Західне суспільство зробило всі усталенні порядки умовними: складається враження, що вони існують лише для того, щоб бути зруйнованими" [4, 54]. Безмежність та безперешкодність передавання інформації розглядається не як позитивні сили інтеграції, а як механізми, що розділяють та загрожують національному та культурному суверенітету країн.

Критика змісту програм ЗМІ часто базується на тому, що останні не лише виражають цінності, чужі для регіональної культури, але й нав'язують чужий стиль життя, споживчі зразки та комерціоналізм, що, в кінці кінців, впливає на організацію всієї соціальної системи. Це трапляється тому, що імпортовані цінності підривають місцеві традиції, культурні та релігійні цінності, не забезпечуючи суспільства новими джерелами комунікаційної єдності. Будучи важливим механізмом у процесі передачі культурних смислів та часто замінюючи формальну освіту, ЗМІ, заміст того, щоб служити найвищим соціальним пріоритетам, часто маніпулюють значеннями з метою збільшення аудиторії. В результаті, як зазначив Робертсон, культурні надбання "перетворюються на товар і подаються публіці, часом, як ностальгія, а часом, як космополітизм" [5, 204].

Отже, американський варіант культурної глобалізації створює аполітичну людину, якій чужі національні інтереси своєї держави. Опоненти глобалізації також побоюються, що у суспільстві, що складається із таких індивідуумів, людина перестане бути вищою соціальною цінністю і стане універсальним знаряддям у руках глобалізаторів "нової інтелектуальної ери".

З другого боку, в американській літературі, присвяченій проблемі глобалізації ЗМІ, відповідальність за вибір інформації покладається на споживача. Будь-яке втручання держави, "цензура", розглядається як прояв архаїчності та відсутності демократизму та свобод. За такого підходу, можливим результатом впливу глобалізації на національні ЗМІ є те, що ідеологічна конкуренція закінчитися співіснуванням різних культурних дискурсів в одній свідомості і індивідуум буде відповідати за вибір власної ідентичності.

Незважаючи на те, що комунікаційними каналами передається й локальний культурний зміст, який, теоретично, споживачі можуть обрати за власним бажанням, на практиці бачимо, що значення американської культурної продукції у цьому процесі вибору залишається вражаючим. Так, П. Бергер та С. Хантінгтон, вивчаючи сучасну культуру ЗМІ у Туреччині, зазначають: "В той час як вибір телеканалів базується на кодах політичної та культурної ідентифікації, "макдоналізація" (глобалізація – Б.О.С.) турецького суспільства привнесла з собою значне збільшення споживання різних ідентичностей. Ті, що зараховують себе до носіїв ісламського дискурсу та, зазвичай, надають перевагу телеканалам, що асоціюються з ісламськім рухом, приймають й універсалізацію споживчої культури Заходу та її символи. Те саме стосується й тих, що відносять себе до прихильників західних чи секулярних поглядів" [6, 317].

Отже, деякі дослідники називають глобалізацію "сучасною стратегією влади", а засоби масової інформації – найменш невідчутним, але найбільш ефективним джерелом влади, яке, на жаль, не завжди використовується в ім'я загального блага [7, 73]. Продукування ідентичностей та можливість їх маніпуляції за допомогою ЗМІ завжди стає предметом політичних баталій, маючи під собою економічний стимул. Виникнення спротиву національних культурних інтересів "загальнолюдським цінностям" є природним результатом уніфікаційних процесів, а протекціонізм на користь власної культури з метою захисту національної ідентичності є одним з найпоширеніших реакцій на нееквівалентний культурний обмін.

3. Французький протекціонізм у галузі кіноіндустрії. Політичні дебати з приводу культурної глобалізації дали Франції можливість претендувати на роль глобального лідера руху з пошуку альтернативи "англосаксонській глобалізації", що знайшло підтримку й у французькому суспільстві. Це яскраво простежується у агресивній політиці протекціонізму у галузі національної кіноіндустрії, зокрема, у директиві "Телебачення без Кордонів" (ТБК), автором якої постала саме Франція, і яку згодом запровадили у себе всі країни-члени ЄС. Директива зобов'язує країни контролювати зміст телепрограм та значно обмежує імпорт аудіовізуальної продукції зі Сполучених Штатів Америки.

Загалом, порівняно з іншими європейськими країнами та Сполученими Штатами, Франція є країною, яка, за висловом дослідника Марка Інграма, має особливо складну систему установ, присвячених контролю над розвитком "культури" [8, 798], де діяльність засобів масової інформації повністю регулюється державою [9, 41; 10, 77]. Особливо яскраво центральна роль держави у контролі над телеканалами проявляється у заходах, що мають на меті підтримати національну кіноіндустрію та захистити її від американського конкурента.

У контексті аналізу заходів французького уряду щодо захисту унікальної кіноіндустрії Франції, хотілося б згадати, що історично склалося так, що кіноіндустрія Франції завжди конкурувала із Сполученими Штатами. На світанку кінематографії, саме Франція була світовим лідером, а у 1908 році, коли кіноіндустрії було лише 13 років, 70 відсотків американського ринку було насичено саме французькими фільмами. Американці тоді відповідали несанкціонованими конфіскаціями фільмів на митниці, припиненнями та бойкотуванням показів [11].

Згодом, під час Першої світової війни, як наслідок евакуації французької кіноіндустрії, експорт американських фільмів зріс на 300 відсотків. Франція була не першою країною, що відповіла на голлівудську кінематографічну гегемонію введенням квот. Німеччина, керуючись економічними та культурними мотивами, обмежила імпорт іноземних фільмів у 1921 р. За нею слідували Великобританія, Італія, Угорщина та Австрія [12]. Втім, сьогодні саме Франція залишилася вірною своїм протекціоністським традиціям, в той час як інші європейські країни значно лібералізували свої ринки кінопродукції.

Сьогодні реальність полягає у тому, що американська кінематографічна продукція має неабияку популярність у європейської аудиторії, і, як результат, залежність Європи від неї росте з кожним роком. Так, наприклад, 82 відсотки фільмів, що транслюються у Європі, мають голлівудське походження, а 60 відсотків дистрибутивних агентств є у власності американських медіагруп [13]. Для порівняння, лише 2 відсотки програм на екранах телевізорів у США походять з Європи, виключно з Великобританії, і транслюються на каналах з невеликою аудиторією. Таким чином, статистичні дані красномовно свідчать про незбалансованість культурного обміну між країнами ЄС, включаючи Францію, та Сполученими Штатами.

З економічної точки зору, перевага кіноіндустрії Сполучених Штатів походить із феномену ефекту масштаба та факту, що витрати на виробництво відшкодовуються ще на американському ринку перед експортом фільмів закордон. Обмежені інформаційні ресурси змушують країни ЄС купувати американську продукцію, що є дешевше, аніж створювати програми вдома.

Естетична ж перевага американських фільмів є найбільш спірним питанням, на думку європейських кінокритиків, які стверджують, що примітивізм, насилля, та відсутність смаку є основними її ознаками. В той час їх американські колеги вбачають занепад французької кіноіндустрії саме у втраті якості, а успіх їх вітчизняного, американського кінематографа – у винайденні розповідного жанру, чужого для французького кіно. Тепер Франція, де ідея американської культурної інвазії набула неабиякої популярності, блокує поширення американської продукції, захищаючи свій "неконкурентноздатний" кінематограф. Яскравим прикладом цього є заклик колишнього Міністра культури Франції, Жака Ланга, до бойкотування щорічного фестивалю американського кіно у Довілі. В той час раніше, коли, на думку дослідниці Карен Рінаман, "французькі фільми були одного калібру з американськими", фестиваль у Довілі мав велику популярність серед французької аудиторії [14].

Однією з найгостріших суперечок у міжнародній торгівлі фільмами постало запровадження Францією найбільш агресивної системи квот серед усіх країн-членів ЄС. На даний час закон вимагає, щоб не більше 40 відсотків фільмів, що транслюються у країні, мали неєвропейське походження [15]. Офіційно оголошеною метою системи квот та інших торгівельних обмежень згідно директиви ТБК було, як висловлюються французькі політики, лібералізувати торгівлю, а не обмежити її, сприяти можливостям бізнесу для всіх компаній, що працюють на теренах ЄС, а не заборонити американську культурну продукцію, у чому їх звинувачують Сполучені Штати.

Loading...

 
 

Цікаве