WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Франко І.Я. як редактор і журналіст - Курсова робота

Франко І.Я. як редактор і журналіст - Курсова робота

поколінь, і це треба визнати, хоч як привабливо поряд з москвофільськими виглядали набагато прогресивніші народовська та радикальна течії.
Східна Галичина була споконвічною ареною національної конфронтації між двома етносами - русько-українським та польським, що однаково затято претендували на цю землю. Після кінцевого розподілю Речі Посполитої в 1796 році українські землі, що потерпали від жорстокої і безкомпромісної польської влади, потрапили під владу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Слід зазначити, що в Галичині ані до, ані після "весни народів" національна дискримінація не була легітимною, і фактичної зверхності поляків над русинами не існувало. Залишалася зверхність традиційна: поляки мали доволі згуртовану і потужну національну інтелігенцію, протягом ХІХ століття неодноразово переживали вибух піднесення культури та національної свідомості, не втрачали надії на власну державність, тим часом як русини були уяремлені з князівських часів, інтелігенції та національної ідеології не мали споконвіку і мали за взірець "старшого, сильного брата" - сусідню Росію. Польським за складом було населення найбільших міст Галичини, польським був Львівський університет, друкувалися польські книжки, півстоліття практики видання польськомовної преси, що орієнтувалася на європейські зразки, давалися взнаки у порівнянні із молодою (з 1848 року) русинською пресою. Отже, питання про "галицьку інтелігенцію" можна було б вирішити казуїстично: вона існувала практично завжди, у другій половині ХІХ століття мала досить високий культурний рівень та потенціал і була польською, принаймні за мовою (до польськомовної інтелігенції входила значна частина полонізованих українців).
Інший прошарок інтелігенції, представлений здебільшого чиновництвом та військовими, складали німці, вірніше - шваби (німецька народність Австрії). Німці заохочувалися до переїзду на "креси" та роботи в державних установах, крім того, обов'язково німецьким був офіцерський склад таємної поліції. Але, почуваючи себе панівною нацією, німці відмовлялися асимілюватися з місцевим населенням, а якщо така асиміляція відбувалася, то переймалася польська (як безперечно вища за рівнем), а не русинська культура. Під час піднесень австро-угорської демократії німецькі чиновники кілька разів замінювалися "місцевими" (поляками, як правило), затим поверталися. Через свою малочисельність та віддаленість від простого народу німці справляли невеликий вплив на галицьких українців.
Вищу освіту галицька молодь здобувала, як правило, у Віденському університеті або в одному з двох славетних на той час польських: недавно створеному Львівському та одному з найдавніших в Європі - Ягеллонському у Кракові. Невелика група москвофільської інтелігенції посилала своїх дітей здобувати освіту університетах Російської імперії: Київському, Московському тощо.
Отже, за рівнем розвитку двох провідних суспільних верств, що могли б в умовах Австро-Угорської імперії зберегти національну культуру - аристократії та буржуазії - галицькі русини-українці значно поступалися іншим народам імперії, і передумов для створення повноцінної русинської національної інтелігенції до 1870-х років майже не існувало. Активність просвітницьких гуртків 1830-40-х рр (серед них найвидатніший - "Руська трійця" Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького) втопилася у традиціоналізмі та тотальному етнографізмі. Альманахи, що випускалися в ці роки, своєю мовною кострубатістю та ідейною невизначеністю звужували свою аудиторію до самого лише греко-католицького духовенства. Навколо газети "Зоря Галицька" (1848-1857) точилися знов-таки насамперед мовні та відсторонено-національні дискусії, вона, хоч і об'єднала на деякий час освічених галичан (Г. Шашкевича, Й. Левицького, А. Могильницького) тощо, але з загибеллю надій, розбурханих "Весною народів" 1848-49 рр, загинула і національна ідея.
У 1850-70-х роках в галицькому суспільстві зміцніло та розцвіло москвофільство, а разом з ним, як виразник його ідей - москвофільська преса. Абсолютна відірваність "язичія", яким писали і намагалися говорити москвофіли, а також ідеалізованої ними російської мови, від реального мовного середовища Галичини викликала так звані "Азбучні війни", що тривали аж до уніфікації українського правопису у 20 столітті. На початку 1860-х років, як противага та альтернатива москвофільству, в Галичині виникає народовство - прогресивніша за спрямуванням, але знов-таки недосконала за ідею та змістом суспільно-політична течія. Народовці, обстоюючи ідеї, близькі до ідей народників Російської імперії, залишалися вірні рабській покорі та феноменальній лояльності галицьких русинів до Габсбургів (у чому згодом, до речі, звинувачуватимуть і Франка). Одначе, починаючи з першого народовського видання "Вечорниці" (1862-63 рр), саме в цій пресі з'являються зародки української національної ідеї, а також ідеї консолідації русинів як окремої нації з усіма її атрибутами (у тому числі і літературною мовою, і власне літературою, і інтелігенцією).
Сам Франко в своїй публіцистичній статті "Симптоми розкладу в галицькій суспільності", написаній в червні 1878 року, малював таку картину тогочасного життя Галичини: "Поглянути згори, поверховно на життя-буття в Галіції а прочитати ще деякі його відголоски в галицькій пресі, то, бачиться, все коли й не благоденствує, іде спокійно старими убитими дорогами. "Nasz ludek poczciwy" оре, сіє, платить податки і гне шию перед усяким сурдутовим, як віддавна бувало, як, бачиться, сам бог приказав; священники й патріоти "исполняют свои святые обязанности, ревнуют за благо матери-Руси, просвещают и ублагороднюют народ, проповедуя ему смиренность, працевитость и трезвость" або "борються за права руської народності і обряду" проти польських інтриг,між тим, коли прочі, не слухаючи патріотичного гомону, стараються "о сокровища земные", щоб було чим удержати і виховати родину; руська інтелігенція по-давньому спорить собі на здоров'я за абстракта, бореться за "руськість", "самостійність", "народність", а зовсім забула, що в нас є якийсь народ, котрий може від неї давно домагатися услуг і заступницьва кровних своїх інтересів. Преса галицька по-давньому уїдає на все, що зазрить, свариться між собою о дурниці, кидає на себе болотом і доносами... Тишина глуха, пітьма непроглядна, блукання в різні сторони, тупий консерватизм та тривога перед усім, що могло б нарушити, перервати той гнилий супокій, - се ціхи загального настрою умів галицької інтелігенції. "
Отже, в середині 70-х років, коли 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність, в Галичині були наявнідва сформовані культурні табори, опозиційні одне до одного, що мали кожен свою систему преси. Москвофіли гуртувалися навколо спонсорованого Михайлом Качковським впливового "Слова" (1861-1887), критикованого за відданість "язичію" та химерним квазі-проросійським ідеям разом із лояльністю до Габсбургів не тільки політичними опонентами, а й громадськістю Російської імперії (зокрема, М. Чернишевьским). "Слово" орієнтувалося на такі сумнівні в плані політичної платформи російські видання, як "Московские ведомости", "Биржевые ведомости", часом передруковуючи з них матеріали. Головними рупорами суспільно-політичної
Loading...

 
 

Цікаве