WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Преса періоду застою - Реферат

Преса періоду застою - Реферат

увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети "Правда".
Одним з головних "правил гри" була обов'язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар'єру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів "районки" мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами вчлени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.
З'їзди партії регулярно, раз у п'ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - "П'ятирічка ефективності та якості". Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність "покращення", "поглиблення" та "вдосконалення" різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні "кремлевским старцам", ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.
Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав "правила гри" і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих "дисидентів" або "инакомыслящих" та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати в'язнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо "зайвого слова" лишалася. Сумне прочитання російського прислів'я "Слово не воробей: поймают - вылетишь" народилося в редакціях саме в ці роки.
Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва, неможливість притягти партноменклатурників до відповідальності породжувала безкарність та підпільну злочинність у вищих керівних структурах і на місцях. Хабарництво, кумовство, протекціонізм набули таких розмірів та стали настільки очевидними, що ЦК партії доводилося "про людське око" вести з ними (тобто з собою) "рішучу боротьбу".
Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розкладу КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього "соціалістичного табору". Зрозуміло, всі ці теми були абсолютно заборонені для центральної і місцевої преси.
Відрив слова від діла, який зародився ще в ленінські часи, набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса, покірна волі партії, своєю активною бездіяльністю наближала крах системи. Нічого не міняли на краще й періодичні ритуальні "заслуховування" на засіданнях парткомів, пленумах, секретаріатах чи бюро звітів редакцій, їхніх керівників. Ніщо не мало вийти за межі заздалегідь написаних сценаріїв, а настійливі вимоги "покращити роботу", "поглибити зміст публікацій" та їм подібні нічого насправді не покращували і не поглиблювали, бо писані були зовсім не для того, щоб зрушити справу, а для успішного проходження наступних перевірок вищого начальства.
Ось приклади безвідповідального мовчання масової преси в роки застою. Планове господарство, перевагами якого так пишалися партпропагандисти, у тому перекрученому вигляді, в якому воно існувало в країні, ставало на заваді розвиткові суспільства. Непрофесіоналізм, неоперативність, корумпованість планових органів були сюжетами багатьох анекдотів, на які був багатим цей період. Публіцистичний виступ "журналіста № 1" 1970-х років Анатолія Аграновського з цього приводу (див. збірки нарисів "А лес растет...", "Своего дела мастер") не призвів ні до яких результатів.
Ще один приклад неглибокої розробки журналістами суспільних проблем. Надзвичайно занижена ще при Сталіні ставка амортизаційних відрахувань буквально тягла назад всю економіку країни, прирікаючи її на вічне відставання від світового рівня. Але преса замість того, щоб бити на сполох, домагалася з номера в номер від робітників, інженерів підвищення процентів перевиконання необгрунтованих планів та "соціалістичних зобов'язань".
Коли ж передовик-новатор дійсно винаходив щось, що дозволяло йому і товаришам стійко перевиконувати плани - то замість підвищення заробітної платні їм підвищували норми виробітку, а зарплату лишали низькою. Преса ж закривала на це очі та продовжувала писати про подальше зростання виробництва та поліпшення якості продукції.
Ті ж причини гальмували сільське господарство, але преса в масі своїй інформувала та коментувала або про надумані успіхи, або про "об'єктивні труднощі". Поодинокі виступи публіциста В. Чередниченка (зведені врешті в збірку нарисів "Председательский корпус") не в змозі були змінити що-небудь. Найбільше, що вони могли зробити - не дати загинути зернам сумніву, які потім так стрімко проросли у "золоту добу" радянської журналістики в розпал перебудови, у 1988-1991 роки - але вже на антикомуністичному ґрунті.
Відрив соціалістичної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про це преса теж мовчала.
Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів
Loading...

 
 

Цікаве