WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЖурналістика, ЗМІ → Виготовлення внутрішньої інформації - Реферат

Виготовлення внутрішньої інформації - Реферат

найважливіше - він повинен уміти повернутії предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну значимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.
В основі праці публіциста - відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв'язку з цим перед публіцистом на початковомуетапі створення його твору виникають такі завдання:
1) віднайдення "первісних фактів", тобто встановлення сукупності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйон-ногранної дійсності для пильного вивчення;
2) вироблення гіпотези "первісних фактів", припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;
3) дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інформації, так званих "вторинних фактів" через вивчення документів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв'ю;
4) перевірка гіпотези "первісних фактів", встановлення хронологічного перебігу подій, причиново-наслідкових зв'язків, генезису, структури і т. ін. явища;
5) створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх використання.
Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про документальну творчість. Але насправді документалістика - лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.
Вимисел у публіцистиці тісно пов'язаний з фактами реальної дійсності, а художні образи - з авторськими міркуваннями, утвердженням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, цифри, імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіцистичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.
Пояснімо цю особливість методом доведення від протилежного. Широко відомим стало висловлювання Людвіґа Фейербаха, законспектоване В. Леніним у "Філософських зошитах" і часто приписуване останньому: "Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність". А публіцистика, навпаки, потребує. Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значно більше, ніж письменникові.
Продовжимо приклад з нарису "Коротка новела" Максима Рильського. Автор розповів давню історію про вчителя математики однієї з київських гімназій Івана Івановича. Якось улітку під час вакацій він відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-красуню італійку Олімпію, яку стали називати в Києві Ліпою. У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович. Він часто заходив у гості до подружжя. Минуло багато років, усі учасники історії постаріли. Якось Іван Іванович застудився і невдовзі помер. Через кілька днів після похорону Семен Іванович за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її: "Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?" - "Чому?" - запитала та, - "Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе життя" - "Я... теж..." -відповіла, збліднувши, жінка.
Ця романтична історія виглядає неймовірною. Якби ми прочитали її в художньому творі, то неминуче подумали б, що вона вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму - показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, засвідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання. Зустрівши цю історію в нарисі, ми не сумніваємося в її достовірності, справжності, документалізмі. Ми навіть не задумуємося над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній розмові, яка, зрозуміло ж, проходила без свідків. Така сила публіцистичного слова, журналістського методу: читач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журналістом вимог об'єктивності й достовірності. Усі сюжети й образи, створені журналістом, він сприймає як одиничні, тобто такі які почерпнуті з реальної дійсності й описані правдиво.
Публіцист, як правило, першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на узагальнюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загалу.
З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси російського письменника й журналіста Валентина Овечкіна (1904-1968), об'єднані ним у книгу "Районні будні" (1952-1956). З певною мірою метафоричності можна сказати, що саме публікація перших нарисів цього циклу в журналі "Новый мир" (1952, № 9) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній радянській літературі: висловили її тугу за гуманізмом, засвідчили посилення дослідницьких тенденцій, піднесення уваги до простої людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в майбутньому визначатиме сутність літератури та публіцистики шістдесятництва.
"Районні будні" не були фактом документашстики, у них широко використовувався авторський вимисел. Але, можливо, саме тому вони були наповнені пекучим, гостро актуальним суспільним змістом, глибоко розкривали саме ту проблематику, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію. Саме вигаданий (а, можливо, й "вигаданий ') сюжет, події й образи дозволили В. Овечкіну доторкнутися пером журналіста до больових точок життя соціуму, написати злободен-ІІІІ/і твір, анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних у ньому подій, послужили певним Гарантом його появи в друці. Разом з тим. счід беззастережно визнати, що саме публіцистичні нариси "Районних буднів" проклали шлях до наступного опрацювання в художній та науковій літературі заявленої в них проблематики. Журналіст виступив тут як першопроходець, відкривач невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.
Вимисел у даному випадку допоміг авторові, став ніби головним прийомом його журналістського методу. А відтак, публіцист, навіть створюючи вигаданий образ, конкретизує його, "прив'язує" до певної проблеми, точно вказаного простору й реальної події. Автор художнього твору, навіть тоді, коли створює художній образ, спираючись на протопіп, підкреслює загальний його зміст, шукає риси й ознаки, що об'єднують його з іншими, подібними до нього, прагне до узагальнення. Журналіст підкреслює конкретний характер своєї творчої праці, пише про проблеми, які вшІикли щойно й ще далекі від свого розв'язання. Він досліджує їх, а не описує байдужим оком стороннього спостерігача.
Не випадково поняття "публіцистичність" міцно увійшло до словника літературознавчих термінівт. У
Loading...

 
 

Цікаве