WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Взаємозв'язок між внутрішньою та зовнішньою політикою - Реферат

Взаємозв'язок між внутрішньою та зовнішньою політикою - Реферат

здійснювала НАТО у Боснії, в умовах наслідків війни, геноциду та невдачі системи колективної безпеки на Балканах,
розширення Альянсу стане ще одним його випробуванням на здатність підтримувати мир і стабільність в Європі. Отже, невдача може мати o катастрофічні наслідки не лише для майбутньої долі НАТО, але і для стабільності континенту в цілому.
Першими кроками, спрямованими на запобігання розвиткові небажаних сценаріїв, можна вважати угоди між Брюсселем та Москвою, Брюсселем та Києвом про координацію дій в умовах розширення НАТО.
КОНСЕНСУС І ТОЛЕРАНТНІСТЬ
Однією з необхідних умов світової стабілізації є консенсус, якого можна досягти, сформулювавши спільні цілі та завдання. Як правило, такі спільні завдання виникають за існування одночасної глобальної загрози - реальної чи уявної. Такою загрозою став нацизм, у боротьбі з яким світова спільнота мусила об'єднатися в антигітлерівську коаліцію, незважаючи на різний суспільний лад та несумісність ідеологій.
Потенційною загрозою вважалося поширення комунізму, перешкоджаючи якому західний світ згуртував свої сили і створив систему колективної безпеки, що представляє НАТО. У сучасній міжнародній ситуації такий консенсус відсутній. Поняття демократії, ринкової економіки, приватизації у різних частинах світу тлумачаться настільки по-різному, що відносно їхнього значення досягти консенсусу просто неможливо. У сучасному політичному контексті навіть поняття "ліві" чи "праві" сили, "націоналізм" чи "інтернаціоналізм" так видозмінилися, що не дають чіткого уявлення про діючу суспільно-політичну систему.
Необхідною умовою для досягнення міжнародного консенсусу є внутрішній консенсус в окремих ланках міжнародної системи, тобто, в окремих державах. У досягненні внутрішнього консенсусу важливу роль відіграє наявність, з одного боку, ефективного та здорового, некорумпованого державного апарату, а з другого, - харизматичного лідера нації. Для всього
посткомуністичного простору це має особливе значення, оскільки вищеназвані елементи консенсусу тільки починають формуватися в ньому. Елементи внутрішнього консенсусу також є важливими складовими національної безпеки, оскільки без них неможливо успішно здійснювати демократичні реформи, які становлять передумову інтеграції східноєвропейських країн у європейську спільноту.
На сучасному етапі ідея консенсусу набула широкої популярності в країнах СНД, але лише у теоретичному аспекті. На практиці вона трансформувалася в ідею толерантності як складову консенсусу. Толерантність, як і консенсус, у тій чи іншій формі, під тією чи іншою назвою відомі давно. Скажімо, будь-яке голосування, у ході якого перемагає точка зору більшості, є, водночас, виявом як консенсусу, так і толерантності, бо за цивілізованих умов більшість толерує меншість, а меншість змушена толерувати переможця. Цей приклад умовний, проте він відтворює сам принцип.
Останнім часом світова суспільно-політична та наукова думка приділяє дедалі більшу увагу теорії та практиці толерантності. Толерантність належить до тих понять, які за значенням збігаються з поняттям свобода. Толерантність є найважливішою передумовою знайдення компромісів, подолання конфліктів. Нетерпимість веде людство до загибелі, через що проблема толерантності набула сьогодні глобального значення. Не випадково Генеральна Асамблея ООН у грудні 1992 р. прийняла резолюцію, у якій вітала ініціативу ЮНЕСКО провести рік ООН, присвячений терпимості. Цей рік було приурочено до п'ятдесятиліття утворення ООН та ЮНЕСКО.
На розвиток цієї ініціативи відбулися міжнародні акції, зокрема, науково-практична конференція "Толерантність як спосіб виживання народів в умовах Півночі" (Якутськ, 1994 р.), а також міжнародна конференція "Толерантність як культурна універсалія" (Харків, 1996 р.). Ці конференції переконливо довели, що поняття толерантності може мати безліч інтерпретацій. Авторів монографії цікавить: чи означає толерантність як вираз суті демократичної ментальності терпимість до всього?
Наявність різних типів ментальності та, відповідно, різних форм толерантності створює передумови встановлення такого ладу в суспільстві, котрий здатний забезпечити стабільність демократії. Толерантність як тип ставлення до різних соціальних та культурних відмінностей можна розглядати як одну з фундаментальних ознак цивілізованості, як свідчення високого рівня політичної культури.
Історія переконує, що релігійні війни розв'язувалися людьми, які вважали, що саме вони знають абсолютну істину. Оскільки ж абсолютної істини досягти неможливо, то усвідомлений скептицизм стає логічною і моральною основою толерантності та політики терпимості: адже під поняття толерантності не можна підводити й вимогу абсолютної свободи індивіда. Абсолютна свобода і деспотизм - дві сторони однієї медалі. Водночас толерантність - не безпринципність, а глибинне розуміння необхідності іншого бачення відмінностей як елементів цілого. Тому нетолерантність означає ігнорування істини соціального життя, суспільно-політичних реалій.
XX століття характеризують передумови постійної загрози цивілізаційних конфліктів, що виливаються у світові війни. Детонаторами таких конфліктів є класові, расові ідеї, теорії цивілізаційної несумісності. Вони виступають як наукові постулати, що створює видимість природного зародження нетерпимості на сучасному науковому грунті. Відмова від універсальних принципів рівності, людяності, толерантності утвердила на історичній арені ультраправі течії. Створення Організації Об'єднаних Націй одразу після війни стало протидією цій загрозі. ООН започатковано міжнародний юридичний захист прав людини, хоча вже у минулому столітті Женевська Конвенція 1894 р. вимагала мінімальної поваги до солдатів та визнання нейтральності медичного персоналу.
На підставі Хартії ООН (1945 р.) почалося юридичне закріплення визнаних у світі прав людини. У 1948 р. прийнято універсальну декларацію ООН, відповідно до якої готувалися угоди про громадянські, політичні, а також економічні, соціальні та культурні права, підтримані більшістю держав. У такий спосіб ООН та її структури формували критерії поведінки держави відносно конкретної особи. У цьому контексті проблема толерантності набуває нового смислу. Держави, котрі не виявляють терпимості до відмінностей поглядів та форм поведінки, що відповідають принципам міжнародних актів прав людини, ризикують опинитися у становищі духовного остракізму. А це, у свою чергу, підштовхує їх шукати спільну формулу толерантності.
Забуте нині "новемислення" кінця 80-х років було практичним виявом і результатом поширення розуміння толерантності в умовах засилля тотальної нетолерантності. Разом із різкою зміною політичної ситуації у світі, відпала потреба й у м'яких перехідних формах від соціалізму до ринкової економіки. Універсальний принцип толерантності як терпимості до специфічних особливостей капіталізму і соціалізму перестав існувати. Змінюється і система людських відносин: висувається вимога "етнічної чистоти" нових держав, спалахують "гарячі точки", де застосовуються збройні сили, порушуються права людини. "Нове мислення" поступається місцем ліберальній демократії з притаманною їй місією вирішення світових конфліктів.
Загальний стан консенсусу нагадує перспективу безкласового суспільства, в основі якого закладено відсутність соціального антагонізму. В той же час перемога вільного ринку і ліберальної демократії ставлять під загрозу саму ідею свободи. Адже
Loading...

 
 

Цікаве