WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція - Дипломна робота

Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція - Дипломна робота

При обґрунтуванні індивідуалізації кримінального покарання вирок Міжнародного військового трибуналу посилається на Статут МВТ. Сама сутність Статуту, як зазначається у вироку, "полягає у тому, що окремі особи мають міжнародні обов'язки, які перевищують національний обов'язок повинування, визначений окремою державою" [10, т.7, с.369]. Відповідно, жодне посадове становище підсудних не може бути підставою звільнення від відповідальності за міжнародні злочини.

Варто відзначити, що порядок засідань і судового розгляду також був зафіксований в Статуті та регламенті. В якості санкцій до звинувачених передбачалася смертна кара й інші покарання. Вирок трибуналу вважався остаточним, не підлягав перегляду і виконувався відповідно до наказу Контрольної ради у Німеччині – єдиного органу, що міг змінити вирок і розглядати клопотання засуджених про помилування. Вирок щодо засуджених до смертної кари після відхилення клопотання про помилування було виконано в ніч на 16 жовтня 1946 р.

Принциповим кроком в історії становлення міжнародного кримінального судочинства став той факт, що висуваючи звинувачення, Нюрнберзький трибунал послався на розглянуті вище міжнародні угоди – правову основу міжнародного права того часу – Гаазькі конвенції 1907 року і Женевську конвенцію 1929 р. "Про поводження з військовополоненими".

Токіо. Нюрнбергський трибунал згідно з положеннями свого Статуту поширював свою дію у просторі лише на головних європейських злочинців, хоч відомо, що до участі у Другій світовій війні були залучені також і держави Далекого Сходу. Тому цілком закономірно, що у 1946 році було утворено Міжнародний суд для звершення правосуддя над японськими військовими злочинцями, які активно виступали на боці німецьких фашистів. Закономірним було і те, що організація такого суду як і сам суд над японськими злочинцями проходили за Нюрнберзькою схемою. Але важливо відзначити, що міжнародна кримінальна юстиція у цьому випадку відзначалася певними специфічними особливостями.

На дипломатичних переговорах між зацікавленими державами (СРСР, США, Великою Британією, Францією, Голландією, Новою Зеландією, Австралією, Китаєм та Канадою) було вирішено, що головних японських військових злочинців буде судити Міжнародний військовий трибунал, до складу якого входитимуть представники цих 9-ти держав. Пізніше до цієї домовленості приєднались Філіппіни та Індія.

Відповідальність за реалізацію цієї домовленості на практиці покладалась на головнокомандуючого союзницьких держав – генерала армії США Дугласа Макартура. На підставі виданої ним прокламації була юридично оформлена організація Міжнародного військовиого трибуналу у Токіо для суду над військовими злочинцями Японії та затверджено Статут такого Трибуналу. На відміну від Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі, котрий, як зазначалось, був створений домовленістю представників чотирьох країн, заснування Токійського трибуналу було оформлено одноособовим наказом головнокомандуючого на Далекому Сході на підставі доручення одинадцяти держав. Така обставина свідчить про відмінність в організації кримінального правосуддя над військовими злочинцями Японії.

Статут Далекосхідного трибуналу визначав його завдання, організаційну структуру та компетенцію, порядок судової процедури. Поряд з процесуальними положеннями він містив також і норми матеріального права, які визначали склади злочинів, підсудних Міжнародному війсковому трибуналу [5, с.19]. Цей Статут було поділено на п'ять розділів, що містили 17 статей, тоді як Статут міжнародного війскового трибуналу в Нюрнберзі містив сім розділів, що включали 30 статей.

Статут Міжнародного війскового трибуналу для Далекого Сходу передбачав, що його створено для "справедливого і швидкого суду та покарання головних війскових злочинців на Далекому Сході" (ст. 1). "Він має право судити та карати війскових злочинців на Далекому Сході, які обвинувачуються особисто або як члени організацій у злочинах:

а) проти миру, а саме: планування, підготовка чи ведення агресивної війни, чи війни в порушення міжнародного права.

б) воєнних злочинах, передбачених конвенціями, а саме: злочини проти законів і звичаїв війни.

в) проти людства, а саме: вбивство, насильницьке переміщення в інші місцевості, інші нелюдяні діяння, переслідування за расовими чи політичними мотивами, тощо" (ст. 5).

Суд повинен обмежувати судовий процес швидким розглядом питань та застосовувати жорсткі міри для попередження дій, що можуть затягувати ведення процесу (ст. 12).

Суд не зв'язаний технічними правилами у використанні доказів і може застосовувати більш швидку та необтяжену формальностями процедуру (ст. 13).

Суд має право застосовувати смертну кару до винних осіб, а також виносити інші покарання (ст. 16).

Обвинувальний вирок приводиться до виконання згідно з наказом головнокомандуючого союзних держав, який має право пом'якшити вирок чи якимось чином його змінити, але не в праві посилити покарання (ст. 17).

Інші статті Трибуналу передбачали правила судового процесу, який повинен був проводитись згідно з англо-саксонським правом.

Порівнюючи Статути Міжнародних військових трибуналів для суду над головними війсковими злочинцями Другої світової війни, варто відзначити спільні та відмінні риси їх організації. Трибунал для суду над головними німецькими злочинцями був утворений на підставі міжнародної домовленості чотирьох держав і передбачав проведення судового процесу на паритетних засадах. Статут Міжнародного війскового трибуналу для суду над головними війсковими злочинцями Японії визначав не обрання, а призначення головуючого за наказом головнокомандуючого армії союзників (п. "а" ст. 3 Статуту). Для розслідування справи та підтримання обвинувачення головнокомандувачем призначався єдиний головний обвинувач (п. "а" ст. 8 Статуту).

Особливість Токійського судового процесу виявилась і в тому, що головуючим суддею був призначений австралієць, а головним обвинувачем – американець, тоді як на війсковому трибуналі у Нюрнберзі суддями та обвинувачами були представники всіх держав-учасниць домовленості.

Підсумовуючи характеристику Трибуналів, що відбулися у Нюрнбергу та Токіо, варто відзначити, що вони стали важливою віхою на шляху до створення єдиного міжнародного кримінального судового органу. Як зазначає Поль Таверньє, директор науково-дослідного центру прав людини і гуманітарного права, "на них сильно вплинули історичні умови і вони (Трибунали) переважно виражали права держав-переможниць, аніж світового співтовариства загалом" [11, с.669].

Але найголовніше те, що отримали світове визнання такі поняття, як "злочини проти миру", "воєнні злочини", та "злочини проти людяності". Агресивна війна, воєнні злочини та злочини проти людства були визнані найтяжчими міжнародними злочинами. Як вірно зазначив Томас Градіцкій, "було оголошено всьому світові про існування індивідуальної кримінальної відповідальності за певні діяння, що суперечать нормам міжнародного права" [12, с.35].

Досвід судової практики Нюрнберга і Токіо відкрив шлях для процесу формулювання та закріплення принципів і норм, в ході якого багато держав виступило з ініціативою закріплення таких принципів на договірному рівні [13, с.212]. Принципи міжнародного кримінального правосуддя, вироблені під час діяльності Міжнародних військових трибуналів для суду над головними злочинцями Другої світової війни знайшли своє закріплення і визнання у резолюції Генеральної асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року під назвою "Підтвердження принципів міжнародного права, виначених Статутом Нюрнберзького трибуналу" [8]. На думку Д. Шіндлера, якщо взяти до уваги Лондонську угоду від 8 серпня 1945 року та доданий до неї Статут (а також і аналогічні документи Токійського трибуналу), то Генеральна Асамблея зробила два важливих кроки. Перший полягав у тому, що було підтверджено принципи міжнародного права, закріплені як у Статуті, так і у Вироці Нюрнберзького трибуналу. А другий крок виражався у готовності доручити Комісії з Міжнародного права кодифікацію цих принципів. Більше того вказана Резолюція визнала звичаєвий характер положень Лондонської угоди.

У 1950 році Комісія міжнародного права затвердила звіт щодо "Принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу", які знайшли своє застосування у вироці цього трибуналу". У цьому звіті не ставилось питання про те, чи є ці принципи частиною позитивного міжнародного права, адже Генеральна Асамблея вже пітвердила це положення. Комісія обмежилась лише розробкою змісту цих принципів.

У першому Принципі проголошувалося, що "будь-яка особа, яка скоїла діяння, що згідно з міжнародним правом визнається злочином, відповідає за нього та підлягає покаранню". Принцип містить формальне визнання того факту, що індивідум – у широкому розумінні "будь-яка особа" – може бути притягнутий до відповідальності за вчинення злочину. І це може бути справедливим навіть тоді, коли вчинене діяння не є злочином згідно з національним законодавством. Наступні три Принципи визначають, що обставини, коли особа діє як голова держави чи інший член уряду або виконує наказ свого уряду чи начальника, її не звільняють від відповідальності. Ці принципи повністю підтверджують положення статтей 7 та 8 Статуту Нюрнберзького трибуналу.

Loading...

 
 

Цікаве