WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція - Дипломна робота

Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція - Дипломна робота

У1919 році на Паризькій конференції було прийнято рішення про організацію Постійної палати міжнародного правосуддя (арбітражний суд) [5, с.17]. За задумом авторів, до складу такого суду повинен був обиратись один представник від кожної держави, яка входила до складу арбітражного суду. Передбачалось, що "Вищий суд" розробить власну судову процедуру і буде розглядати справи про злочини проти "публічного міжнародного порядку і світового міжнародного права".

Така пропозиція була прийнята Радою Ліги Націй для обговорення, проте до будь-яких практичних результатів не призвела. Задум кілька років обговорювався на міжнародних юридичних конференціях, було розроблено чимало проектів, та міжнародний кримінальний суд не було створено.

У вересні 1928 року Міжнародна Асоціація кримінального права подала до Ліги Націй проект власного статуту міжнародного кримінального суду [5, с.17]. Згідно з цим статутом до компетенції такого суду входило "обговорення скарг по обвинуваченню держав у "несправедливій агресії" або інших порушень міжнародного права, а також розгляд справ про злочини окремих осіб, що обвинувачувались в агресії чи в інших злочинах які б трактувались, як міжнародні, оскільки вони містять загрозу мирному співіснуванню держав". Цей проект також не був прийнятий Лігою Націй.

Радянські науковці виділяли ще один період становлення міжнародного кримінального правосуддя у міжвоєнний період [5, с.18]. Так, вбивство югославського короля Олександра та французького міністра закордонних справ Барту у 1934 році змусило Лігу Націй повернутись до питання міжнародного кримінального суду. Радою цієї організації був створений комітет, що складався з представників одинадцяти держав, для розробки міжнародної конвенції про боротьбу з тероризмом. Комітет, окрім запропонованої конвенції, розробив і конвенцію про міжнародний кримінальний суд. Обидва проекти довгий час розглядались в багатьох комітетах, поки, нарешті, в листопаді 1937 року на конференції дипломатичних представників у Женеві не приступили до їх підписання. І якщо першу конвенцію "Про попередження тероризму " підписало 24 держави (в тому числі й СРСР), то конвенцію "Про Міжнародний кримінальний суд" – всього 13. Радянський Союз цю конвенцію не підписував [5, c.18].

Принциповими були і положення Третьої Женевської конвенції 1929 року, які свідчать, що закони і звичаї війни відносяться не тільки до громадян країн, які її ратифікували, але й до всіх людей, незалежно від їх громадянства.

Навіть, якщо держава не вважає для себе обов'язковим дотримання конвенції, її громадяни не звільняються від відповідальності за військові злочини.

Таким чином, до моменту початку Другої світової війни міжнародне право мало у своєму розпорядженні кодекс поведінки у збройних конфліктах, але загальної процедури притягнення до відповідальності не існувало, хоча і робилися певні зусилля на міжнародному рівні: від включення окремих статей у міжнародний договір до укладення спеціальних угод. До того ж питання створення Міжнародного кримінального суду детально обговорювалося в Лізі Націй в 1920 і 1935-1937 роках. Поняття "злочин проти людяності", як було зазначено вище, було до цього використано лише один раз у Декларації урядів Великобританії, Росії та Франції, які засудили геноцид вірмен у Туреччині у 1915 р., але найбільші зміни, що стосуються цього поняття, відбулися після Другої світової війни [32, с.58].

Отже, не зважаючи на всі спроби міжнародного співтовариства, жодного міжнародного судового органу, як практичного інструменту міжнародної кримінальної юстиції, до початку Другої світової війни утворено не було.

1.2. Створення військових трибуналів adhoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції

Нюрнберг. Злочинні дії нацистської Німеччини під час Другої світової війни спричинили обурення міжнародної спільноти. Під час війни ряд союзних держав виступили із заявами (деклараціями), в яких висловлювалися бажання провести відповідне розслідування, засудити й покарати не лише військових злочинців, а й тих, хто несе відповідальність за злочини, вчинені на території держав "вісі Берлін-Рим" проти громадян несоюзних держав.

Серед таких декларацій можна виділити Заяву уряду Радянського Союзу від 14 жовтня 1942 року "Про відповідальність гітлерівців та їх спільників за злочини в окупованих країнах Європи", де, зокрема, відзначалось: "Радянський уряд вважає за необхідне піддати суду спеціального міжнародного трибуналу і покарати згідно з кримінальним законом головних німецьких злочинців" [5, с.21]. Також важливе значення має і Московська Декларація 1943 року, підписана главами урядів СРСР, США та Великої Британії про відповідальність гітлерівців за скоєні звірства [8, с.30]. Декларація стосувалась німецьких офіцерів і солдат, котрі були відповідальними за вбивства та інші злочини проти мирного населення. Вона передбачала майбутню екстрадицію таких військових злочинців у країни, де вони скоїли свої злочини. У ній особливо підкреслювалось, що питання про покарання головних воєнних злочинців буде вирішуватись в особливому порядку: "Ця Декларація не торкається питання головних військових злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем і які будуть покарані спільним рішенням урядів союзників" [8, с.30].

Таким чином, Московська Декларація 1943 року встановила принципи відповідальності та підсудності німецьких злочинців. Гітлерівські злочинці відсилаються в ті країни, де вони скоювали свої злочини та засуджуються за законами цих держав, а правосуддя над головними військових злочинцями, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем, буде здійснюватися на міждержавному рівні.

На Берлінській конференції трьох держав, що проходила з 17 по 25 липня 1945 року, було визнано за необхідність покарати "головних гітлерівських злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем" за спеціальним судовим порядком [9, с.48]. Вже в серпні цього ж року у Лондоні представниками СРСР, США, Великої Британії та Франції була підписана домовленість про створення Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн та ухвалений Статут, яким визначався порядок організації Трибуналу та процедура його роботи [10, т.1, с.66-74].

Статут Міжнародного військового трибуналу містив сім розділів, у яких визначалися порядок його організації, юрисдикція та принципи діяльності, а також гарантії підсудних, права трибуналу та порядок ухвалення рішення [10, т.1, с.66-74].

У Статуті, зокрема, зазначалось, що:

  • трибунал створено для швидкого і справедливого суду над головними воєнними злочинцями;

  • він складається з чотирьох членів та їх заступників, по одному від кожної держави-учасниці;

  • трибунал самостійно розробляє та приймає регламент своєї роботи;

  • для розслідування справ кожна зі сторін призначає по одному головному обвинувачу;

  • жодне посадове становище підсудних не може розглядатись як підстава для звільнення від покарання; підсудний має право захищати свої інтереси особисто або через адвоката;

  • трибунал не зв'язаний формальностями у використанні доказів і може встановлювати та застосовувати будь-яку процедуру доказування для швидкого розгляду справ;

  • місцезнаходження трибуналу – Берлін, перший процес відбудеться у Нюрнберзі;

  • вирок трибуналу повинен бути мотивованим; він є остаточним та перегляду не підлягає.

20 листопада 1945 року у Нюрнберзі відбулось перше засідання Міжнародного військовго трибуналу, а вже 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вмотивований вирок, яким були засуджені 19 головних військових злочинців [10, т.7, с.150].

Значення Нюрнбергського процесу виходить далеко за межі простого покарання злочинців Другої світової війни. Він уперше в історії піддав суду та виніс покарання винуватцям агресії. Як справедливо відзначав Н.Н. Полторак: "Нюрнберзький вирок означав встановлення прецеденту кримінальної відповідальності державних діячів за агресію" [8, с.4]. Вже сам зміст Статуту Нюрнбергського трибуналу є свідченням поступу в розвитку міжнародної кримінальної юстиції, її подальшого розвитку та прогресу. Саме ним було визначене коло суспільно-небезпечних діянь, які визнавались міжнародними злочинами – це злочини проти миру, військові злочини та злочини проти людства. Вирок Міжнародного військового трибуналу також містив і вказівку на порушення норм міжнародного права (Версальського договору, Гаазьких конвенцій та Пакту Бріана-Келлога).

Аналіз вироку трибуналу також дозволяє відслідкувати і правове обґрунтування індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. У ньому, зокрема, сказано, що "міжнародне право покладає обов'язки не лише на держави, а й на окремих осіб... а злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки через покарання окремих осіб, що вчиняють такі злочини можуть бути дотримані норми міжнародного права..." [10, т.7 с.368]. Отже, цим лише підтверджуються положення Версальського договору, що згадувались вище. Принцип недоторканості вищих посадових осіб, який за певних обставин захищає представників держави, не може стосуватися діянь, які визнаються злочинами за нормами міжнародного права. Особи, що вчинили такі діяння, не можуть використовувати своє посадове становище з метою ухилення від покарання.

Loading...

 
 

Цікаве