WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Міграція населення - Реферат

Міграція населення - Реферат

палестинських і йорданських робітників залишили Кувейт, куди на їх місце приїхали робітники з Індії та Єгипту.
° Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, які наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно на прикладі Південної Кореї та Малайзії.
Практично всі країни, в які іммігрує понад 25 тис. чоловік у рік, - високорозвинені держави з ВНП понад 6900 дол на душу населення. Джерело еміграції - країни, що розвиваються, головні з який - Мексика і країни Азії.
Отже, кількісні показники, пов'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за статтями трудових доходів (виплати нерезидентам) і приватних неоплачених переказів, що являють собою оцінний грошовий еквівалент майна, переміщуваного мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступні посилки товарів і грошей на батьківщину. Розподіл позитивного економічного ефекту, що одержується в результаті міграції, відбувається у формі зростання доходів мігрантів, переказів коштів з-за кордону на батьківщину, в результаті зниження витрат виробництва в країнах, що одержують грошові перекази. Розвинуті країни є основним напрямком імміграції, а ті, що розвиваються, -джерелом еміграції.
У той час як більшість країн світу просуваються шляхом реалізації своєї зовнішньої торгівлі, практично всі вони вживають заходів, які обмежують міжнародну міграцію. Як було показано вище, міграція приводить до зростання сукупного обсягу виробництва, хоча розподіл економічних вигод від міграції далеко не рівномірний. Однак позитивні економічні ефекти міграції можуть перекриватися негативними ефектами, що також мають місце. Один із них - фінансовий тягар, який іммігранти покладають на бюджет більш розвинутих кра-їн. Особливо чітко це проявляється, коли розвинуті країни близько розташовані чи навіть межують з менш розвинутими державами. Типовим прикладом є, з одного боку, США, Мексика і країни Карибського басейну, з іншого - Франція та країни Магриба, Німеччина і Туреччина. Таке близьке сусідство приводить до напливу не тільки легальних, а й нелегальних іммігрантів, що потребують фі-нансових витрат, або для матеріальної підтримки, або для депортації. За оцінками, у США постійно знаходиться близько 4 млн, а в Західній Європі - близько 3 млн нелегальних іммігрантів.
Проблеми, що несе із собою міжнародна міграція робочої сили, привели до створення широкої системи державного та міждержавного регулювання. Втручання держави в міжнародний рух робочої сили почалося значно раніше, ніж її участь в регулюванні міжнародної торгівлі. Вже наприкінці XVIII ст. в Англії були прийняті закони, що забороняли промисловим робітникам емігрувати за кордон. Протягом XIX ст. багато європейських країн приймали закони, що обмежують в'їзд небажаних осіб. Тоді ж країни стали укладати двосторонні конвенції, що регулюють міграцію, частина з який діє дотепер.
Законодавства більшості країн, що регулюють в'їзд іноземців, перш за все проводять чітке розмежування між іммігрантами - людьми, що переїжджають до країни на постійне місце проживання, та неіммігрантами - людьми, що переїжджають до країни тимчасово та/чи не претендують там на постійне місце проживання. Незважаючи на те, що іммігранти найчастіше можуть знаходитися і працювати в приймаючій країні протягом тривалого часу, найбільш важливим з економічної точки зору є регулювання трудової імміграції.
Зазвичай державне регулювання здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).
Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, що потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів коливається від країни до країни, але найчастіше вони відносяться до однієї з таких категорій:
- робітники, що готові за мінімальну оплату виконувати важку, шкідливу, брудну та некваліфіковану роботу, - будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;
- спеціалісти для нових і перспективних галузей - програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;
-представники рідкісних професій - гранувальники алмазів, реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;
-спеціалісти зі світовим ім'ям - музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;
- великі бізнесмени, що переносять свою діяльність у приймаючу країну, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.
Проблемами трудової імміграції займаються державні інститути приймаючих країн, що діють на основі національного законодавства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх угод. Звичайно в розв'язанні проблем імміграції задіяні як мінімум три державних відомства: міністерство закордонних справ, що відає через своє консульське управління видачею в'їздних віз, міністерство юстиції в особі служби з імміграції чи іншого органу прикордонного контролю, що безпосередньо виконує визначений законом режим в'їзду, та міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили.
В більшості країн дозвіл на в'їзд іммігранту видається на підставі підписаного контракту з наймачем про його працевлаштування та висновку міністерства праці про те, що дана робота, оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може виконуватися місцевими робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його роботодавець зобов'язаний дістати дозвіл міністерства внутрішніх справ і профспілок даної галузі.
Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзаконних актів. Основні риси імміграційного законодавства такі:
° Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн встановлюють тверді вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи чипрофесійно-технічного училища, що має підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно пере підтверджувати чи оцінювати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред'являлися до випускника поданої спеціальності в країні-експортері робочої сили. Пріоритет при прийомі на роботу віддається приймаючими країнами фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть бути необхідними також і рекомендаційні листи.
° Обмеження особистого характеру. Зрозуміло, законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані надати довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою приймаючої країни чи пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством залежно від галузі промисловості, в якій вони мають намір працювати. Він коливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного та соціального статусу іммігрантів.
Loading...

 
 

Цікаве