WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Поняття етноcу і нації. Міжнародні відносини України - Курсова робота

Поняття етноcу і нації. Міжнародні відносини України - Курсова робота

певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної автономії, економічного, політичного су-веренітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.
Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, - "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації", "політична ідео-логія з культурною доктриною в центрі".
Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом, який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму.
Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному - міжнаціональних конфліктів.
Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.
Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов'язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як "збирання носіїв етничності". Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.
Другий етап - це "мобілізація єтничних груп", коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.
Третій етап - "політізація етнічності". Це - вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:
за визнання своєї національної незалежності;
боротьба за досягнення автоносності;
діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;
тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.
Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали закономірним результатом багатовікового прагнення українського народу бути господарем на власній землі. Першу частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання - консолідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для грома-дян усіх національностей, що пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій території, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтегральним показником єднання, згуртування всіх національностей в український народ - суб'єкт політичної влади - мають стати громадянське суспільство й правова держава.
Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя українців через тривалий колоніальний їх статус сформувала в значної частини населення комплекс національної меншовартості, одною з рис якого є байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність України висловилося понад 92% із тих, хто брав у ньому участь. Та ейфорію національного пробудження, сподівання на те, що Україна стане багатою за умов незалежності й житиме за європейськими стандартами, змінили песимістичні настрої: країна зазнала глибокої соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й міжнаціональна напруга, посилилися антидержавні настрої, навіть прагнення певної частини людей повернутися до часів радянської імперії. По суті, настала системна криза суспільства, що знову загрожує незалежності й виживанню української нації.
Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись головним орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях, повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором, що об'єднує людей усіх національностей у національну державу.
За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090 чол., у тому числі українців - 72,7%, росіян - 21,9%, євреїв - 0,9%, білорусів - 0,8%, молдаван - 0,6%, болгарів та поляків - 0,4%, представників інших національностей - 2,6%. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна - це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм врахування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля(УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників
Loading...

 
 

Цікаве