WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Проблеми і перспективи створення міжнародної системи безпеки - Реферат

Проблеми і перспективи створення міжнародної системи безпеки - Реферат

доволі прагматичному розрахунку: жодна держава не почне війни і не зважиться суттєво порушити рівновагу в світі іншим способом, якщо таким її діям протистоятиме потужна міжнародна коаліція. Оскільки перемогти всіх неможливо, на потенційних порушників ефективно подіють переговори-ультиматум: за умови гарантованого покарання в разі порушення встановлених приписів міжнародного права деліквент* *) підкориться міжнародному рішенню.
Прикладом свідомих спроб встановлення такої системи можуть бути "тривалий мир" після Віденського конгресу 1815 р., коли французький міністр Талейран спровокував представників Росії,Австрії та Пруссії ухвалити рішення про спільне гарантування status quo в Європі, та заснування після Першої світової війни Ліги Націй, що мала, за висловом американського президента В.Вільсона, "заборонити війну" саме шляхом гарантування спільної відсічі будь-якому агресору.
Подекуди подібні системи виникають стихійно - коли жодна з зацікавлених сторін не має засобів гарантувати перемогу. Приклади - час між Франко-прусською (1871 р.) і Першою світовою війнами та період холодної війни. Однак і стихійні, і розроблені свідомо системи "силової рівноваги" врешті-решт є приреченими на невдачу з однієї причини: одна з сторін майже завжди або посилюється настільки, що може нехтувати іншими і розбити чи розвалити зсередини потенційну коаліцію (як Німеччина перед Першою та Другою світовими війнами), або послаблюється, не здатна виконувати роль противаги (імперія Габсбургів у ХІХ ст. чи СРСР наприкінці ХХ-го). Оскільки основа системи стримування - це відсутність у сторін абсолютної переваги, та з одного боку залишається спокуса таку перевагу здобути, а з іншого - побоювання, що її здобудуть інші. Таким чином зберігаються умови "дилеми безпеки", а отже - питання легітимної системи підтримки правопорядку залишається нерозв'язаним.
Після початку військової операції НАТО у Косові, не санкціонованої рішенням Ради Безпеки ООН, збудована в роки "холодної війни" міжнародна система рівноваги сил не перетвориться у всеохоплюючу систему міжнародної безпеки, на що сподівались народи у ейфорії від "третьої хвилі демократизації" (як її назвав С.Хантінгтон), а ризикує повторити долю своїх попередників, поступившись епосі чергового переділу світу і з'ясування того, хто сильніший у традиційному - військовому - сенсі. США та їх союзники, зв'язані Північно-атлантичним договором, своїм нападом на Союзну Югославію вчинили вельми символічний акт: було продемонстровано, що Захід вважає себе достатньо сильним, аби діяти на власний розсуд, і обирає найбільш ефективний, на його думку, шлях вирішення міжнародних проблем, жертвуючи легітимністю. При цьому сам же Захід визначає, з якою проблемою і якими методами розбиратися.
Оскільки до останнього часу жоден з провідних "гравців" на міжнародній арені не робив різких рухів у напрямку зміни світоустрою, здавалося, що світ іще рухатиметься за інерцією періоду після "холодної війни". Якщо протягом найближчого часу не станеться якоїсь надзвичайної події - глобального природного катаклізму, наприклад, то традиційні центри тяжіння (можливо, не стільки виходячи з їхніх реальних можливостей, скільки із сприйняття їх у світі) мали б зберегтися. Так, "формально" СРСР не завжди був наддержавою: у 40-х не мав ядерної зброї і був спустошений війною, та й ядерного паритету із США досяг лише у 70-х роках9. Однак важливими є не лише самі кількісні показники, а й інтерпретація їх світовим співтовариством.
І саме в інтерпретації та методах її перетворення у реальні дії стався якісний зсув. Символічним є навіть не сам факт бомбардувань Югославії - подібні операції траплялися й раніше. Символічним є те, що до насильства вдалися в центрі Європи, не використавши реально механізму ООН, і навіть не всупереч позиції інших країн (зокрема, Росії та Китаю), а демонстративно ігноруючи цю позицію.
Звісно, з часом репутація колишніх "наддержав" у світі поступово наближається до рівня могутності, гарантованого їхнім реальним потенціалом, і Москва мала бути готовою до того, що одного дня її просто не помітять. Можна було б сподіватися, що застосування міжнародних санкцій та інші важливі питання міжнародного життя - на взірець кризи у Косові - будуть вирішуватись шляхом взаємного дипломатичного тиску зацікавлених сторін. Однак операція НАТО в Косові показала розстановку сил на планеті без дипломатичних прикрас.
Несподіваними виявилися різкість і безкомпромісність використання Заходом можливостей, що відкривають їх економічна та технологічна, а відтак - і силова перевага. Однак рано чи пізно таке прозріння мало настати.
Із усвідомленням світовою громадськіс-тю реальної сили агентів, тиску "колишніх" супердержав надається менше уваги. Показовим є відповідь США на різкі заяви Росії з приводу натовського втручання в косовський конфлікт: у 1994 році Росія теж засуджувала військові операції проти сербів, але врешті-решт прийняла план США щодо Боснії. Якщо ж Росія погрожує "погіршенням стосунків" з НАТО, сьогодні альянс здатний собі це дозволити: Росія залежить від західної допомоги, і протистояння невигідне насамперед їй.
Останні розробки в галузі протиракетної оборони і щораз відчутніший тиск Вашингтона у справі перегляду Договору про протиракетну оборону свідчать про те, що вже найближчим часом може зникнути останній козир часів "холодної" війни - ядерне стримування. Якщо США дійсно здатні розгорнути ефективну систему протиракетної оборони, вони стають практично неприступними для ураження. І світ опиняється перед фактом існування країни, чий економічний, технологічний і військовий потенціал випереджає подібні показники інших держав.
Із самих США, які претендують на роль світового гегемона, нині надходять суперечливі відомості. Самі американці (причому навіть не журналісти, а титуловані суспільствознавці) визнають, що "реальна влада" належить великим корпораціям, що діють через посередництво політичних сил та шляхом лобіювання фінансово підтримуваних "груп інтересів"10. Тому, наприклад, наддержаві США не вдається ефективно стримувати свого давнього союзника - Ізраїль - від провокування порушення миру на Близькому Сході: політика державного прагматизму у цьому питанні наштовхується на спротив потужних лобі.
З іншого боку, однак, у механізм політичної влади США закладено неможливість виродження її в диктатуру одного угруповання або їх коаліції. Продумана система стримувань і противаг запобігає конфронтації не лише між гілками влади, а й всередині них: "невиліковне питання" забезпечення власних інтересів при владі вирішено завдяки високому ступеню інституціоналізації економічних (і "політекономічних") змагань
Loading...

 
 

Цікаве