WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Проблема набуття Україною членства в НАТО - Дипломна робота

Проблема набуття Україною членства в НАТО - Дипломна робота

формальністю. Отже, варто нарешті знайти реаль не співвідношення між власним бажанням перетворитися на розвинену європейську демократію і наміром, окрім того, ско ристатися результатами відповідних змін для вступу до НАТО. Адже немає іншого важливого питання, у якому б зовнішньо політичні орієнтири так випереджали б внутрішню об'єктивну і суб'єктивну готовність дотримуватися їх.
У внутрішніх дискусіях щодо національних інтересів і зов нішньополітичних пріоритетів НАТО має вигляд найбільш суперечливого партнера. Так, за даними опитування Центру "Соціальний моніторинг" та Українського інституту соціальних досліджень, проведеного після оприлюднення рішення РНБО про намір вступити до цієї організації (у червні та листопаді 2002 р.), на запитання про те, що собою являє НАТО (рес пондент міг обрати не більше трьох варіантів відповіді), 26% і 29% опитаних відповіли, що це - найпотужніша і найвпливовіша воєнно-політична структура сучасності; 20% і 22% - агре сивний воєнно-політичний блок; 17% і 22% - "світовий жан дарм, що стоїть на сторожі інтересів найбагатших країн Заходу"; 19% і 18% - оборонний союз; 20% і 17% - миротворча організація .
Частина політичної еліти - ліві - та чимало представників так званих центристів мають такі самі успадковані органічні перестороги щодо Альянсу; решта з них виходять з того, що це щонайменше - незручний і занадто вимогливий партнер, який сповідує якісно відмінні цінності. Навіть послідовні прихиль ники вступу до Альянсу мають зважати на суспільні настрої.
Цікаво, що НАТО концентрує на собі негатив, якого прак тично немає чи принаймні набагато менше, ніж у сприйнятті тих держав, що визначають його політику. Крім того, все ще надзвичайно потужним є російський чинник, певною мірою суміщений з європейським вибором своїм зближенням з ЄС; він усе ще відіграє виразну антинатовську роль. На цьому фоні вибору на користь "повної євроатлантичної інтеграції" при хильність до нездійснених, але зручних позаблоковості та двовекторності продовжує становити гідну конкуренцію.
За даними загальноукраїнських соціологічних опитувань Центру ім. Олександра Разумкова громадяни швидше не готові підтримати вступ до Альянсу. Цим Україна відріз няється від своїх західних сусідів та країн Балтії. Характерно що рівень підтримки вступу до ЄС в Україні є не меншим, ніж у країн-кандидатів.
Очевидно, що імідж цієї організації надто ідеологізований і в масовій свідомості тісно пов'язаний з "імперіалізмом". Показовим є те, що влада не поспішає змінити ставлення українських громадян до НАТО і при цьому не цурається привносити антизахідні ідеї в масову свідомість. Слід зважати на те, що провладними силами в ході минулих виборів (2002 р.) Захід розглядався інколи не як парт нер, а як ворог. Влада не тільки використовувала для цього крайніх лівих та крайніх націоналістів, а й сама відповідно коментувала, хоч і стримано, небажані для неї зовнішні впливи
Мусимо констатувати, що загальне ставлення до Альянсу дає можливість владі в разі потреби не тільки відносно легко загальмувати курс на євроатлантичну інтеграцію чи відмови тися від нього, а й знайти підтримку таких дій у суспільстві. Це накладає відбиток хиткості, непевності на сучасну конструкцію відносин України і НАТО.
Але безумовно має слушність відомий англійський фахівець Джеймс Шерр , коли стверджує, що Україна постраждає й у випадку, якщо Брюссель не вияв лятиме ентузіазму в здійсненні погоджених планів, і в разі, коли вона сама не буде сумлінно їх виконувати.
Неадекватність сприйняття Альянсу призводить до непра вильного розуміння його реального місця в системі міжнарод них відносин і значення співпраці з ним. По-перше, він є не від'ємною частиною Заходу, однією з несучих конструкцій сучасного світоустрою і не може бути штучно виділений з-по між інших споріднених структур, як це відбувається в масовій свідомості українців. По-друге, з огляду на загальноєвропейські процеси ставлення до західних партнерів, зокрема Північно атлантичного альянсу, не може бути відокремлене від позиції щодо демократичних цінностей. Альянс не є їх випадковим чи другорядним носієм. Навпаки, він відіграє особливу роль в їх захисті та консолідації.
Трактування європейського вибору не тільки в геополітичному сенсі, а і як моделі суспільного розвитку має й суто прак тичні детермінанти. Для вирішення внутрішніх проблем країна конче потребує залучення додаткових зовнішніх ресурсів. Крім того, очевидно, що на сучасному етапі і тим більше в перспек тиві оптимальним форматом вирішення багатьох питань національного буття є міжнародний рівень. Ключовими в цьому сенсі є гарантування безпеки та оптимізація умов розвитку. З огляду на ці орієнтири видаються цікавими твердження, наведені в спеціалізованій доповіді "Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та перспективи", що увійшла до Пос лання Президента Верховній Раді 2003 р. У ній зазначено: "Вибір Україною основних стратегічних партнерів - це також питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному та геоекономічному просторі. Він ґрунтується на стратегічному ба ченні шляхів розвитку держави, її національних інтересів і за собів їх реалізації. Усвідомлюючи важливість мати надійних стратегічних союзників серед європейських країн, головним вектором зовнішньополітичної діяльності держави визначено курс на євроатлантичну та європейську інтеграцію. Така стратегія істотно впливає на весь спектр пріоритетів зовнішньої активності держави, на формування нової моделі громадянсь кого суспільства та національної безпеки.
Розвиток взаємин з іншими державами та групами держав має узгоджуватися з основним курсом нашої держави і будуватися відповідно до її національних інтересів" .
З огляду на формальний бік справи Україна вирішила для себе питання про вступ до Альянсу. Але концептуальні засади її зовнішньої політики змін не зазнали. Нічого не чути про відмо ву і практичний відхід від позаблоковості. Події останніх місяців переконують, що балансування між Заходом і Росією триває. Більше того, виникли нові, більш фундаментальні невизначе ності. Так само, як і раніше, практично нічого не робилося для досягнення реальної позаблоковості; зараз у діях влади не видно реальних намірів і здатності реалізувати стратегію колективної безпеки. Це відбиває й новий Закон "Про основи національної безпеки" й особливо - проект Воєнної доктрини України. Крім того, нові підходи до питань геополітичної самоідентифікації та національної безпеки потребують абсолютно інших відносин з партнерами і відповідності складним критеріям, тобто - гли бокого реформування. Українська влада об'єктивно не готова до цього і тому не має можливості змінити статус держави в чинній системі міжнародної безпеки. Нова українська "непозаблоковість" так само дорівнює утриманнювід повноцінної, синхрон ної участі в загальноєвропейських процесах. Фактично вона є ознакою своєрідної, притаманної лише Україні регіональної бі полярності. Ця невизначеність має, таким чином,
Loading...

 
 

Цікаве