WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → НАТО у повоєнній системі міжнародний відносинах - Реферат

НАТО у повоєнній системі міжнародний відносинах - Реферат


Реферат на тему:
НАТО у повоєнній системі міжнародних відносин.
Організація Північно-Атлантичного договору НАТО було засновано 4 квітня 1949 року із підписанням Північно-Атлантичного договору. Первісними засновниками-членами НАТО були:
- (2 північно-американські країни) США, Канада,
- (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,
- (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
- (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,
- (1 країна Південної Європи) Португалія.
Сам по собі договір нічого особливого не представляв, він містив 14 доволі загальних статей. Найбільш відомою є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою "ядерна парасолька США"). Згідно з договором утворювалася Північно-атланична рада, яка і створювала структуру організації та
До кінця 80-х років до НАТО увійшли ще 4 країни. В 1952 році до НАТО було прийнято Грецію та Туреччину, у 1955 - ФРН, у 1982 році - Іспанію.
До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується.
Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав час конструктивного діалогу із колишніми противниками.
У листопаді 1991 року на самміті НАТО у Римі приймається розширений документ під назвою "Нова стратегічна концепція НАТО". Його основними принципами є:
1) посилення політичного компоненту НАТО: з військово-політичного блоку організація має перетворитися на політично-військовий;
2) підсилення європейського компоненту у складі НАТО;
3) скорочення збройних сил НАТО на 30-40% (всі види збройних сил: сухопутні, морські, повітряні та протиповітряні), скорочення ядерних арсеналів на 80%;
4) спрощення системи військового командування;
5) налагодження прямих контактів партнерства із колишніми соціалістичними країнами (у 1991 році на відміну від 1990 мова йде вже не про "діалог", а про "партнерство").
20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Головна мета - взаємні консультації в разі потреби (кризи). Майже всі країни Східної Європи відразу відгукнулися на ініціативу НАТО. Оскільки 20 грудня 1991 року формально ще існував СРСР, документи про вступ Ради північно-атлантичного співробітництва підписував саме він. Після його формального зникнення 1 січня 1992 року лише Росія унаслідувала членство у цій організації. Інші республіки СРСР були прийняті лише у березні 1992 року.
Однак через деякий час більшість країн, які прагнули отримати повноправне членство в НАТО, дещо розчарувалися у Раді північно-атлантичного співробітництва. Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994року
10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо. Передбачалося, що участь у цій програмі також не забезпечує вступу до НАТО, але цей крок все ж таки був набагато сміливішим.
Україна першою з країн СНД приєдналася до цієї програми (4 лютого 1994 року), підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 - 24.
Цікавою є позиція Росії. До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року внаслідок декількох причин (першою з яких була секретна доповідь Примакова), Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.
Росія заявила про те, що не можна ставити її, велику державу, поряд із якоюсь там Македонією чи Литвою. Вона відмовилася підписувати презентаційний договір і вимагала створити спеціальну програму типу "16+1" - країни НАТО + Росія. Відповідь НАТО була негативною.
НАТО опинилося у глухому куту. Запланувавши охопити програмою "Партнерство заради миру" весь Євроатлантичний регіон, вони постали перед відмовою Росії - найбільшою і найпотужнішою державою регіону. Тому претензії Росії вирішили задовольнити. У травні 1995 року НАТО погодилось, що Росія є великою державою і підписало з нею окрему програму "16+1". А щоб зняти ейфорію російських дипломатів, у вересні 1995 року НАТО підписало аналогічну програму з Україною, поставивши її поряд з Росією у ранг "особливих партнерів". Щоправда ця індивідуальна програма практичного значення майже не має, торкаючись лише питання престижу країни.
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити "Дослідження про розширення НАТО". Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави) .
5-6 грудня 1995 року документ "Дослідження про розширення НАТО" було схвалено на черговому Брюссельському самміті як "документ практичної дії". У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення "номенклатури" своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн - Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ціпротоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята "Нова стратегічна концепція" передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе "поза законом", порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.
Loading...

 
 

Цікаве