WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМіжнародні відносини, Міжнародна економіка → Макроекономічна політика і досягнення країн з перехідною економікою (1989-1999) - Курсова робота

Макроекономічна політика і досягнення країн з перехідною економікою (1989-1999) - Курсова робота

інфляція, тим більший спад, цей доказ надто слабкий.
Правдоподібніше, що країни (перважно у межах колишнього Радянського Союзу), які зазнали шоку попиту й пропозиції, також пережили великий спад і, відповідно, мали високий рівень інфляції. (Детальніше це питання розглянуте в розділі 1.3 (5). Крім цього, незалежно від зростаючої інфляції, основний вплив незакріпленої макроекономічної політики в більшості випадків виявляється на зменшенні рівня спаду й, отже, розтягненні його тривалості під час перехідного періоду . Проте, як зазначено у звіті ЄБРР "Звіти про реформи 1995-1999 рр.", є докази для підтримки твердження, що в країнах, які значною мірою лібералізувалися і стабілізувалися, спад виробництва не лише швидше припинився, а й швидше розпочалося його відновлення. (Детальніше це питання розглянуте у розділі 1.3.)
Мета середньотривалих реформ - перебудова економіки для розвитку видів діяльності, що дають більше доданої вартості на одиницю початкового вкладу (праці і капіталу). Якщо потреби перебудови невеликі, а реальна заробітна плата надзвичайно гнучка і джерела робочої сили та капіталу легко мобільні, то великий спад виробництва просто необхідний, щоб вплинути на процес перебудови. Однак потреби перебудови насправді були винятково великими, а мобільність ресурсів - обмеженою. За таких обставин безробіття хоч і враховує короткотермінові затрати, воно відіграє позитивну роль сигналу, вказуючи, як вчинити: досягти вищої продуктивності праці або погодитись на нижчий реальний дохід. Ось чому затрати на соціальну допомогу, пов'язані з тимчасовим зростанням безробіття, можна сприймати як форму інвестування для підвищення рівня постійного благополуччя від ліпшого розміщення трудових та інших ресурсів.
Гроші були головним номінальним якорем
Вважали, що в більшості країн Центральної і Східної Європи стабілізація і лібералізація цін мали базуватися на стандартах Міжнародного валютного фонду, за якими важлива роль номінального якоря відводиться, крім рестриктивної фіскальної та монетарної політики, політиці доходів і, якщо доцільно, фіксованому валютному курсові. Проте у випадку надходження кредитів в країну і на підприємства вони стають домінуючим номінальним якорем, тоді як валютний курс і політика доходів відіграють лише допоміжну роль.
На основі досвіду дефляції в країнах з перехідною економікою можна зробити два взаємозалежних висновки. Один з них полягає в тому, що ключем до дефляції є фіскальні основи, тобто дефіцит бюджету уряду і спосіб його фінансування (табл. 2 і 3), а інший - у тому, що політика фіксованого номінального валютного курсу була потрібною, але несуттєвою і що в будь-якому випадку його збереження значно залежало від правильної фіскальної політики . Крім цього, "у звіті про реформи йдеться про те, що встановлення інноваційного курсу обміну може забезпечити лише короткий інтервал, під час якого тверда фіскальна дисципліна має зайняти відповідне місце для здійснення контролю над інфляцією" . Що стосується курсу обміну, то незначний рівень міжнародних резервів і незадовільна макроекономічна політика, що існувала саме перед початком перехідного періоду, зумовили значну девальвацію в усіх країнах, крім Угорщини. Внаслідок цього спочатку світові ціни не справляли великого впливу на внутрішні. Обмежувальна політика доходів була спрямована на встановлення певного рівня інфляції і, отже, дещо меншої кризи. Проте такі великі зміни і невизначеність не давали змоги координувати політику доходів за допомогою головної (фіскальної і монетарної) макроекономічної політики. У Польщі в 1990 р. і в Чехословаччині у 1991 р. ці головні напрямки політики були на початковому етапі настільки обмежувальними, що на більшості підприємств політика доходів була зовсім не обов'язковою. У колишньому Радянському Союзі керівництво дотримувалося думки, що політику обмеження доходів не варто впроваджувати з політичних міркувань. У країнах СНД політично залежні центральні банки, здійснюючи політику кредитування підприємств, перш за все, розглядали рівень їх економічної діяльності, а це - головна сфера уряду, а не банків. Як зазначалося раніше, у перші роки перехідного періоду країни СНД мали великий дефіцит бюджету, покритий за рахунок емісії, як показано в табл. 3. Внаслідок цього зазнали інфляції заробітна плата і ціни, що розвивалася по спіралі, а потім -гіперінфляції.
У перші роки деякі центральні банки успішно використовували інструмент кредитних лімітів. Застосування цього інструменту означає, що нема необхідності у високих реальних процентних ставках, хоч вони не мають бути настільки негативними, як були у більшості випадків за часів Радянського Союзу. Ці ставки можуть бути вищими на середній стадії перехідного періоду, коли ліміти кредитів зростають і ще залишається час для підвищення валютного курсу обміну. Саме на цій стадії високі процентні ставки стають ключовим інструментом політики захисту банківських збережень і стримання інфляції заробітної плати. Проте на наступній стадії перехідного періоду більша кредитоздатність і лібералізація рахунку руху капіталу призвели до збільшення руху міжнародного капіталу. Зі свого боку це спричинило деяку конвергенцію високих процентних ставок в країні на низькі світові.
Політика курсу обміну
Вільне встановлення курсу обміну спочатку суворо обмежувалось низьким рівнем міжнародних резервів і гострою необхідністю завоювання довіри до нової політики повної конвертованості поточного рахунку за єдиним курсом. Тоді бажано було мати режим фіксованого номінального курсу обміну, і цей курс служив якорем для внутрішніх цін і стримував інфляційні спроби та саму інфляцію. Однак країни, які запровадили такий режим, змушені були сильно знецінити так званий "upfront", щоб забезпечити конкурентоздатний курс і таким чином збільшити резерви. Як ми вже зазначали, такі девальвації відкрили великі розриви між внутрішніми і зовнішніми цінами, цим підриваючи роль обмінного курсу як якоря. У Росії (і в багатьох інших країнах СНД) міжнародні резерви були надто малими, а монетарна і фіскальна політика - дуже млявою, щоб займатися питанням фіксації номінального валютного курсу. Саме тому був запроваджений режим плаваючого курсу. Проте потреба створювати резерви означала, що Росія, як й інші країни з таким режимом, не могли прийняти вільне плавання. Як тількирезерви стають достатньо великими у результаті інтервенції на валютний ринок, одразу ж посилюється тенденція до вільного плавання. На початковій стабілізаційній стадії перехідного періоду виникають побоювання, що дефляція сприятиме фіксації номінального валютного курсу, тоді як пізніше, коли рівень інфляції вже був низьким, необхідність обмежити дестабілізаційні ефекти припливу капіталу сприяла встановленню режиму гнучкішого валютного курсу, враховуючи вільне плавання як крайній захід. Між цими двома стадіями як інфляція, так і резерви залишаються на середньому рівні, а побоювання щодо збереження конкурентоздатності сприяють запровадженню режиму, що поєднує трохи гнучкості в номінальному аспекті і стабільності - у реальному. Вибраний для цієї проміжної ланки режим був типовою смугою повзучості із заздалегідь визначеним рівнем повзучості, прив'язаним до передбачуваної
Loading...

 
 

Цікаве