WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Звичаї, культура та побут запорізьких козаків - Курсова робота

Звичаї, культура та побут запорізьких козаків - Курсова робота

Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п'ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені.

Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася "саламаха", вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву "тетеря" і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися "ваганки", але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м'ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом.

Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.

Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.

Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п'ючи та гуляючи з іншими козаками.

Козаки, що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків.

Усю свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними.

Тип запорожця

Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім'ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м'якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі поймалися блиском вогню, вся постать його надихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором. "Запорожці,— каже 116 літній дід Розсолода, сам нащадок запорожців,— не знали ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали хвороб і помирали більше на війні, аніж удома. Тепер люди слабі, пусті й недовговічні: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік тільки в силу вбирався. Тому-то запорожці жили й довго, і весело. А хлопці які були! Він сів на коня— не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув ногами— і пішов, і пішов! Тільки курява стовпом...". У внутрішніх якостях запорозького козака помітно було суміш чеснот та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мізерного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть.

Ясною рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків були висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх "військових ступенів", простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі. Приміром, від пропасниці вони пили горілки з золю або рушничним порохом, кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоєння ран прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев'яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До зайшлих та проїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили особисту чесність поряд з гостинністю та благо чинністю, як у себе на Запоріжжі, так і на війні стосовно ворогів православної віри. "Хоч на Січі, — згадує один католицький патер,— було різного люду, проте там були така чесність та безпека, що усі, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового жителя одразу ж карався смертю".

На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: "Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з козаками я мушу одним вухом слухати". Самі козаки про свою хоробрість казали:" Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували та спустошували ", а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ сміливо й виклично відповідали: "Війська твого не боїмося, — будемо битися з тобою землею та водою". Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак— не козак, лицар— не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою, тобто щоб про нього сказали: "Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи".

Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів "вірним військом" його королівської або царської величності.

Надто ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет вірша:

Се козак запорожець, не об чім не туже,

Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає:

Коли не п'є, так воші б'є, а все не гуляє.

Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. "У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як козацькі". Самі про себе запорожці казали:" У нас у Січі норов: хто отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає". Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п'яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п'яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття— існувати задля веселощів життя. Та й про що козакові клопотатися, коли:

Loading...

 
 

Цікаве