WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Звичаї, культура та побут запорізьких козаків - Курсова робота

Звичаї, культура та побут запорізьких козаків - Курсова робота

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Домашня робота на тему:

"Звичаї, культура та побут запорізьких козаків"

Вінниця. 2007

Канцелярія запорозьких козаків

Канцелярії у власному розумінні слова в запорозьких козаків не було. Обов'язки цієї частини адміністрації виконував генеральний писар разом із своїм помічником. Усі справи йшли до нього, але від них не лишилося жодного писаного рядка. Не було ні щоденника, ні записок для пам'яті. Коли приходили накази з двору, їх голосно читали перед зборами й негайно давали відповідь, яку вважали слушною.

Суд над злочинцем

У судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом. Писаних законів від запорожців годі було чекати насамперед тому, що община козаків мала надто коротке минуле, аби виробити ті чи ті закони, надати їм системи і висловити на папері. Крім того, писаних законів у запорозьких козаків не могло бути ще й тому, що все їхнє історичне минуле було заповнено безперервними війнами, що не дозволяло їм приділяти багато уваги влаштуванню внутрішнього ладу життя. Нарешті, писаних законів козаки прагнули уникати, боячись, аби вони не змінили їх вольностей. Звичаї замість писаних законів як гарантія твердих порядків у Запорожжі визнавалися й російським урядом, починаючи з царя Олексія Михайловича і кінчаючи царицею Катериною II.

Суддями у Запорозьких козаків була військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул; крім того, довбиш, курінні отамани, паланочний полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки він мав верховну владу над цілим запорозьким військом. Та справжнім, офіційним суддею на Запоріжжі був військовий суддя; щоправда, він лише розбирав справи, давав поради посвареним, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові. Військовий писар іноді оголошував вирок старшини на раді, іноді сповіщав засудженим судові рішення, особливо коли йшлося про осіб, які жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі станах. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліційного урядника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана та усього коша, переслідував збройно розбійників, злодіїв та грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула та приставом на екзекуціях; він читав постанови старшини та усього війська прилюдно на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани, які часто виконували роль суддів серед козаків своїх куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позови між спірними сторонами і карати винного.

Покарання й страта у запорозьких козаків визначалася характером злочинів. З покарань практикувалися: прив'язування до гармат на майдані, саджання на дерев'яну кобилу, биття під шибеницею, ламання кінцівок— ніг та рук, грабування майна, заслання в Сибір.

Найпопулярнішим з-поміж цих покарань та страт було биття злочинця кийками до смерті біля ганебного стовпа. До ганебного стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось украли або приховали украдене, учинили побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці; біля нього завжди стояла в'язанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки на ціпах для молотьби хліба. Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть дрібничку, в іншого козака, у самій Січі або поза нею, і його спіймають на цьому, то його приводили січовий майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не заплатить гроші за вкрадену річ. Під час стояння злочинця біля ганебного стовпа повз нього проходять товариші, при цьому хтось з-поміж них мовчки дивиться на прив'язаного; хтось, напившись, п'яний лає та б'є його; інші пропонують йому гроші; ще інші приносять горілку та калачі, поять та годують його, і хоч злочинцеві не до їжі та питва, він мусить це робити. "Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити! "— кричали перехожі. Та коли злочинець вип'є, то козаки, які взялися за нього, казали:" Тепер же, брате, дай ми тебе трохи відлупцюємо!". Марно тоді злочинець благає пощади; на всі прохання помилувати козаки вперто відповідали:" За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба лупцювати!". Після цього вони завдавали кілька ударів прив'язаному до стовпа злочинцеві й шли собі. За ними з'являлися інші, потім йшли ще й ще.. У такому становищі злочинець залишався добу, часто поспіль усі п'ять діб— як ухвалять судді. Але найчастіше було так, що вже через добу злочинця забивали на смерть, після чого його майно забирали на військо. Втім, траплялося, що дехто із злочинців не лише залишався живим після такої кари, а й навіть одержував від своїх п'яних товаришів гроші. Іноді биття кийками заміняли смертну кару: у такому випадкові у покараного відбирали худобу та рухоме майно, при цьому частину худоби віддавали на військо, частину паланочному старшині, решту худоби та все рухоме майно— дружині та дітям покараного, якщо він був жонатий.

Козак, який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати, що повинні жити разом, не діючи шкоди один одному. Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше покарання.

Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив'язувати до гармати на майдані, даки він не розквитається або не знайде викуп за себе.

Дуже суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий або отамани дозволяли козакам пограбувати винного.

Звичаї запорозьких козаків

Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір'я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п'ять карбованців.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб'є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з'їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з'їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов'язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив'язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з'явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив'язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив'язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: "пий, вражий сину!".

Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім'я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму.

Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров'ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.

Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть "табір". Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший.

Loading...

 
 

Цікаве