WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Римський нобілітет у ІІІ ст. до н. е. - Курсова робота

Римський нобілітет у ІІІ ст. до н. е. - Курсова робота

Разом з тим розвиток ремесла, міському життю підвищувало значення міських мас римсько-італійського суспільства. В умовах перетворення Риму-поліса, що почалося, в державу особливо зростала роль торгово-грошових кругів — це було справжнім знаменням часу. Зовнішня торгівля, військові постачання і підряди, лихварські операції і операції по перепродажу земельних ділянок — така основа економічної могутності другого, не "посадового" шару римських рабовласників. Особливо вигідною справою для цих людей був відкуп податків. Не маючи спеціального податково-фінансового апарату для експлуатації новопридбаних заморських володінь, держава передавала збір податків в провінціях товариствам відкупщиків-публіканів, багатих незнатних людей, що брали на відкуп податки з провінціалів. Публікани займалися також кредитно-лихварськими операціями в провінціях. Економічного значення набували верхи торгово-ремісничих шарів і в самому Римі. Товариства публіканів брали підряди на виконання різних суспільних робіт, на споруду кораблів, експлуатацію копалень. Ремісники, дрібні торговці, лихварі і міняйла аргентарії складали тепер також вельми численний і впливовий в економічній і навіть" політичного життя верства населення. Міський плебс, особливо його верхівка, зробився особливою соціальною і політичною силою. І хоча римські правлячі круги намагалися регулювати зростання населення міста, виводячи в різні землі Італії колоністів, обмежували політичну активність розбагатілих городян, вирішуючи лібертинам приписуватися лише до чотирьом стародавніх трибам, plebs urbana, активніший, ніж селянство, учасник коміцій ставав основним і безпосереднім носієм елементів полісного народовладдя, що збереглися.

У такій обстановці, не дивлячись на посилення економічної і соціально-політичної ролі багатого прошарку плебсу, що поступово оформлявся в особливий стан, нобілітет, що затвердився як стан землевласницької і "посадової" знаті, продовжував зберігати своє значення пануючого стану і в сільськогосподарській по перевазі економіці Риму, і в політичному житті. Магістрати, сенат, як і жрецькі посади, як і раніше заповнювалися нобілями і виражали інтереси знаті. Влада ж в державі, як і раніше, була зосереджена фактично саме у цих органів.

Особливо впливовий був сенат, правомочність якого до середини II в. до н.е. ще більш зросли. Від цього часу збереглися свідоцтва Полібія, який головну увагу приділяє фінансовій і дипломатичній "всемогутності" сенату. Він розпоряджається перш за все скарбницею: визначає всі доходи і витрати. Від нього залежить дозвіл на всі істотні і крупні суспільні витрати. Не тільки квестори, але і цензори у фінансовому відношенні повністю залежні від сенату. Полібій відзначає, що сенат входить у всі деталі, контролює відповідального магістрату у всіх стадіях торгів і здачі підрядів. Від нього залежить встановлення і зміна терміну договорів, він може розривати обумовлені операції і т.п. У іншому місці Полібій, сполучаючи різні функції сенату, ще раз говорить про його роль у фінансовому управлінні, про судовий і поліцейський авторитет сенату у всій Італії, про ведення їм всієї міжнародної політики. І для повної визначеності він укладає: "Народ у всьому вищесказаному не має ніякого голосу". Про прерогативи сенату у сфері військового відомства вище вже мовилося.

Проте могутність нобілітету і сенату в II в. до н.е. вже підривалося політичною боротьбою і в сенатській курії, і на форумі. Політичне життя Риму в II в. до н.е. була ще більш напруженою, ніж в попередні сторіччя, що пояснювалося як ускладненням соціальної структури, як і посиленням соціально-політичної боротьби в римському суспільстві. Перш за все не було єдності усередині самого нобілітету. Окремі знатні прізвища змагалися з приводу заняття, вищих магістратів. Різкі розбіжності намітилися з кінця III в. до н.е. з питань зовнішньої політики. В ході боротьби тут визначилися два напрями, що відображали інтереси різних груп ("кружків") римської знаті. Одне угрупування на чолі з Публієм Корнелієм Сципіоном Африканським, талановитим полководцем і неабияким політичним діячем, стояла за створення на завойованих територіях залежних від Риму держав з місцевими династіями на чолі. Інша, очолювана спочатку Фабієм Максимом, а потім Марком Порцієм Катоном, наполягала на перетворенні захоплених земель в провінції і створенні провінційного управління.

Різним було відношення цих угрупувань і до найважливіших питань внутрішньої політики. Угрупування Сципіона, який протягом 1-5 років очолював сенат і як його принцепса робив величезний вплив на політичне життя, хоч і захищала панування нобілітету, в першу чергу піклувалася про престиж всієї держави в цілому, про його військову потужність і тому виступала за виведення колоній, наділ ветеранів і іншого мало імущого римського населення землею. Для Катону, супротивника політики Спіциона і кухоль його однодумців, на першому плані стояли інтереси рабовласницького господарства, що росте, і товарного виробництва, що розвивається, вимагає численних рабів і нових ринків. Катон виступав за інтенсивну експлуатацію населення і природних ресурсів завойованих територій самим нобілітетом. І хоча зовні він був непримиренним консерватором, поборником традиційних, норм публічного права, старих римських звичаїв, насправді, виступаючи пропагандистом найбільш довершених, пов'язаних з ринком форм господарювання, він захищав інтереси нового шару римської землевласницької знаті. Покоряючись потребам часу, він був вимушений проводити і політику виведення колоній, хоча свого політичного супротивника Сципіона засуджував саме за цю сторону його діяльності. Звичайно, суперечності, що існували між "кухлями" Сципіона і Катону, не дивлячись на їх загострення в окремі моменти, жодним чином не були непримиренними. Нобілітет виступав найчастіше як цілісне, єдине угрупування, що ревниво оберігало свою замкнутість. "Нові" люди в це середовище вже не проникали, і нобілітет являв собою досить вузький круг сімей, усередині якого виділялися по своєму впливу, багатству, політичній ролі Корнелії Сципіони, Емілії Павли, Цецилії Метели, Семпронії Гракхи.

Зате поступово виникала зовнішня, серйозніша загроза влади нобілітету: визрівали суперечності між торгово-грошовою верхівкою і старою знаттю. У першій половині II в. до н.е. торгові і фінансові круги багатих плебеїв особливого місця в політичному житті ще не займали. Серйозних суперечностей між нобілями і станом вершників, що оформлявся, в цю пору також ще не було, тим більше що на 220 р. до н.е. істотно розмежував сфери їх господарської діяльності. Але поступово розбіжності між нобілітетом і торгово-грошовою верхівкою набували все більш явного характеру. Найбільш далекоглядні представники нобілітету намагалися боротися із зловживаннями відкупних компаній, оскільки це сильно ускладнювало положення в провінціях. В той же час фінансові прерогативи сенату і діяльність управителів провінцій нерідко сковували "ділову" ініціативу публіканів-вершників. Все це приводило до тертя між сенаторським станом і що формується, поступово консолідується вершниками. З часом суперечності ставали тим гостріше, що обидва шари пануючого класу були рівна зацікавлені в пограбуванні провінцій і експлуатації бідноти і рабів. Але в боротьбі з сенатом і сенаторською знаттю вершництво не могло виступати самостійно. Воно не мало ніяких позицій в державному апараті, не мало в своєму розпорядженні ні більшості, ні впливу в коміціях.

Не було засобів протидії сенату і у плебсу. Правда, міський плебс в Римі мав свої організації: різні професійні, релігійні колегії, які брали досить активну участь в політичному житті. Але основні інтереси міського населення були пов'язані з ремеслом, торгівлею, постачанням Риму продовольством і мали достатньо вузький характер. Що ж до демократизації політичного устрою, то це завдання, хоч і носилася в повітрі, було ще досить абстрактної, не знаходячи ні конкретного виразу, ні певних прихильників. До 133 р. до н.е. ми не знаємо ні про самостійні політичні виступи римського плебсу, ні про політичні вимоги торгово-грошової його верхівки. Таким чином, у сенаторської знаті ще не було в римській дійсності скільки б то не було сильного політичного супротивника, опозиція тільки оформлялася, була роз'єднана і не могла протистояти всевладдю сенату.

Висновок

Нобілітет – у Стародавньому Римі прошарок знатних людей. У царську епоху знать складалася лише з патриціїв, у часи республіки сім'я отримувала популярність (знатність), якщо її представники були едилами, преторами або консулами. Після допущення до вищих посад плебеїв склався прошарок плебейської знаті, який разом з патриціями, утворив патриціансько-плебейський нобілітет (ІV – ІІІ ст. до н. е.). На рубежі ІІІ – ІІ ст. до н. е. коло знаті (нобілей) звузилося: знатність стали пов'язувати з виконанням тільки консульської посади, сформувався консулярний нобілітет у складі приблизно 20 патриціанських і 30 плебейських сімей. Нобілітет був правлячою олігархією Римської республіки: вузьке коло спадкових консул ярів панувало в сенаті і передавало вищі посади, за висловом Цицерона, "з рук у руки" своїм дітям і онукам. Склад і привілеї нобілітету не визначалися законом – вони ґрунтувалися на громадській думці та інерції виборців, які голосували за представників відомих сімей. Крах республіки був крахом влади нобілітету.

Література

  1. Момзен Т. История Рима: В 4-х т. Т 1 – 4. – М., 1997.

  2. Утченко С.Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. – М., 1969.

  3. Игнатенко А.В. Древний Рим: от военной демократии к военной диктатуре. – Свердловск, 1988.

Loading...

 
 

Цікаве