WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Культурницька діяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі - Курсова робота

Культурницька діяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі - Курсова робота

Ієшива, на відміну від хедеру, який не приймав дітей з інших місць, могла надавати освіту бажаючим не тільки з іншого міста, а й з іншої країни. Юнаки починаючи з 14-15 років були не тільки підготовленні до навчання в ієшиві, а й самі прагнули жити окремо від родини, переходити від будинку до будинку, проводити час серед своїх однолітків та бесідуючи з головою ієшиви, своїм вихователем та наставником. Навіть хлопчики з великих кагалів, де було достатньо кваліфікованих навчальних кадрів, їздили в отримувати освіту в інші штетли. Підлітки повністю присвячували себе навчанню та духовним пошукам, релігії. Той, хто навчався в ієшиві, майже не піклувався про побутові проблеми, їжу, місце проживання. Учень не брав участі ні в політичному, ні в економічному житті кагалу, не виконував у ньому додаткові добровільні роботи. У таких умовах гарантувалось, що якщо в нього буде достатньо інтелектуальних здібностей, то він в результаті навчання досягне рівня носія ідеалів, пропагованих суспільством. Характерне для нього градуювання, перетворювало традиційні цінності в прерогативу окремого прошарку – вчених мужів "талмідей-хамім". Це зобов'язувало ієшивників піклуватись про традиції котрі передавались послідуючим поколінням через установи, що були штучно ізольовані від інших інститутів кагалу.

Хоча учні, що проживали у місті, де знаходилась ієшива могли становити більшість, вони переважно залишались на периферії освітнього навчального закладу, на відміну від інших кагальних утворень. Така постановка питання була зумовлена повною залежністю учнів від наставників, що посилювалось з їх ізоляцію від інших інституцій. Ядро ієшиви завжди утворювали іногородні, вони в повній мірі відповідали вимогам самовіддачі і вірності главі ієшиви, бо фізично і морально від нього залежали більше, аніж місцеве населення. Кількість іногородніх учнів демонструвала популярність ієшиви, чим їх більше тим краще. Бажання потрапити до поважного вчителя, котрого можна прийняти за еталон праведного життя та благочестя, мудрості, змушувало молодих людей полишати свій дім і йти у далекі культурні центри. Серед народу побутувала приказка, що той, хто навчається в одного рабина, ніколи не здобуде справжнього благословення. Громади підчас намагались зменшити засилля чужаків тим, що обмежували їх кількість в ієшиві, але ніколи не забороняли повністю їх присутності.

Студентство, як християнське так і іудейське, в середні віки було найменш статичною групою населення. Було багато маршрутів, котрі проходили учні ієшив, але в XVI ст. вони всі стали закінчуватись у Речі Посполитій. Нерідко такі студенти одружувались на місцевих, і залишались назавжди. В ієшиви прибувала молодь з Німеччини, Богемії, Голландії, навіть Італії, що декілька століть до цього була основним центром єврейського віровчення у західній діаспорі. Відомо, що зяття Гликель з Хаммельна навчались у Львові і Познані, і навіть оселились там, але під час погромів 1648 р. змушені були втікати. Багато хто жалівся, що батьки відмовили їм у підтримці, особливо це стосувалось фінансів. Відрив від сім'ї і звичного середовища, влаштування нового життя в іншій країні, сприяли ранньому дорослішанню учнів ієшив, привчали їх до самостійності. Юнаки з невеликих громад відчували труднощі через розрив, що виникав між їх особистими інтелектуальними досягненнями і слабкою освітою в тих містах, звідки вони приходили.

Органи общини і кагальні інститути брали на себе фінансування таких установ. Тягар утримання учнів розподілявся рівномірно по всьому кагалу. Рабин, котрий повинен був очолити ієшиву, при призначенні його на посаду оговорював кількість учнів, яка буде навчатись в ієшиві і утримуватись за рахунок громади. Безпосередня опіка про учнів покладалась на "габбай га-купа". Деякі заможні громадяни, прагнучи виконувати заповідь про цдаку, утворювали додаткові фонди. Габбай також мав право змусити будь-кого з членів общини дати притулок учням у будні дні і особливо по святам та у суботу. Діяльність кагалів у цій сфері не була повністю самостійна, існували надобщині органи контролю.

Характер ієшиви перш за все визначав той, хто її очолював. Навколо нього концентрувалась духовна діяльність навчального закладу. Його авторитетом і талмудичними знаннями пишались усі учні та члени громади. Теоретично, кожен хто забажає, міг зібрати навколо себе групу учнів і проголосити їх ієшивою, а себе її головою. Проте насправді, виникав ряд труднощів, і в першу чергу фінансових. Це робило главу ієшиви в той чи іншій мірі залежним від громади. Щоб утримувати навчальний заклад такого рівня потребувалося багато коштів, котрі надавала місцева громада, і цілком логічно припустити, що вона прискіпливо відбирала кандидатів на таку роль. Але вже на початок XVII ст. з'явилась велика кількість скарг на "негідних свого місця" глав ієшив, що відкривали їх не маючи достатнього досвіду та поваги у суспільстві. Це було пов'язане з такими змінами як, поширення дидактичного методу пілпулу, поширенням печатної книги, збільшенням кількості учнів в ієшивах, коли наставник не встигав уділити достатньої уваги кожному.

Поступово критика посилювалась це було у прямому зв'язку зі збільшенням кількості випускників. Типовий приклад можна привести у висловлюваннях Махаршала, де він виступає проти знецінення сімхи, тобто процедури отримання почесних титулів "хавер" (що дослівно переводиться, як "друже") та "морену" ("вчителю наш"), а також надання учню, що тільки закінчив ієшиву, статусу рабина. З цього можна зробити висновок, що на початок XVII ст. кількість освічених людей настільки зросла, що пропорційно до неї змінились вимоги до статусу глави ієшиви. Махаршала підсумовував, що тих, хто отримав освіту багато, але тих хто дійсно отримав знання в декілька разів менше. Окрім того, широко відомий факт, що не кожен, хто отримав певну інформацію, може донести її до інших. Відомі скарги європейського єврейства, яке звинувачувало східну діаспору у тому, що вона присвячує своє життя непрактичній демагогії, гуманітарному вченню, що не давало матеріального прибутку. Таке ставлення було відповіддю на зневагу Ганновера та інших мудреців до стану єврейської освіти у інших країнах. Тоді як південна та близькосхідна діаспора навпаки звинувачувала східноєвропейські громади у бажанні земних благ і нехтуванні духовними.

Лунали претензії на те, що падав моральний рівень глав ієшив, що вони брали великі гроші за свої виклади "закон заради закону". Тобто, із розширенням апарату посилилась його бюрократизація, неминучий негативний наслідок великої соціальної групи. Здолати його можна лише подрібненням ієшиви на менші підрозділи, наприклад класи чи сучасні університетські групи. Бажання дати освіту як найбільшій кількості учнів відображалось на її рівні. Їх кількість не відповідала кількості кваліфікованих вчителів та фінансів, що могли бути вкладені у їх навчання. Ганновер зазначав, що повага до вчителів була надзвичайно висока, тому не дивно, що більшість намагалась стати ними. Але тут слід зауважити, що літописець перебільшує чисельність таких шанованих викладачів. Відсутність кордонів в такому вигляді, як вони існують зараз, а до того ж існування Речі Посполитої як єдиної держави, що займала територію сучасних Польщі, України, Литви і т.д. полегшувало обмін студентами.

Керівники ієшив нерідко змінювали місце викладання, переїжджаючи з одного кагалу до іншого. Серед них був відомий своїм історичним твором "Магіллат ейфа" Рабі Шабтай бен-Меір га-Коген, що жив в першій половині XVII ст. з 1621 р. по 1662 р. Його праця, як і Ганновера освітлювала події 1648-1649 років. Високий рівень знання Галахи, особиста слава відомих глав ієшив, мудреців-талмудистів, формувала як у самих представників східноєвропейської діаспори так і в інших ідеалізоване уявлення про громади на території України і Польщі.

Таким чином, у євреїв України в XVII-XVIII ст. існувала система національно-релігійної освіти. Її представляли науково-освітні заклади – ієшиви, які були головними центрами культури і науки. Вступити до них міг кожен, хто добре знав іврит та був спроможний засвоювати на ньому поданий матеріал. Навчання у них було безкоштовне і заклади утримувались за рахунок кагалу. Обмін учнями між ієшивами на найвищому щаблі розвитку. Поганим вважався той мудрець, що навчався тільки в одного рабина в одній ієшиві. Учні з місцевого населення ніколи не складали більшості, бо це було не вигідно рабинам. Чим більше був учень відірваний від інших соціальних інституцій, ти більше він особисто залежав від голови ієшиви. Але був і зворотній процес – учні, якщо їм не сподобається вчитель, могли з легкістю його полишити і піти в інше місто, підірвавши цим авторитет рабина у громаді. Посада голови ієшиви трималась на особистому авторитеті. Освітній процес проходив ліберально, ставився уклін на викликання між учнями дискусій та на контрольовану самоосвіту.

Loading...

 
 

Цікаве