WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Османська імперія в епоху нового часу - Курсова робота

Османська імперія в епоху нового часу - Курсова робота

Реферат на тему

Османська імперія в епоху нового часу

ПЛАН

1.Реформи Селіма ІІІ та Махмуда ІІ – спроба модернізації держави

  1. "Танзімат" як шлях трансформації суспільно-державного розвитку

  2. Османська держава в період "зулюму" та "молодотурецької революції"

  3. Використана література

1. Реформи Селіма ІІІ та Махмуда ІІ – спроба модернізації держави

Другий тур реформ, пов'язаний з іменами султанів Селіма III (1789–1807) і Махмуда II (1808–1839), по суті і духу вельми значно відрізнявся від першого, особливо при Махмуді II. Правда, і на цей раз було дещо зроблено для регенерації занепалої тімарної системи і підняття боєздатності воїнів-сіпахі. Але тепер головним було вже не це. Головним стало виразне прагнення реформаторів покінчити з військово-ленною системою як такою і тим більше з таким потворним проявом її, як корпус яничар. Основний наголос в ході реформ був зроблений на створення нової, реформованої по європейському зразку армії, включаючи артилерію, флот, інженерні війська. Як фахівці-консультанти були запрошені офіцери і викладачі з низки європейських країн. У міру створення і зміцнення цих нових армійських формувань султани позбавлялися від старих: в 1826 р. було жорстоко пригнічено повстання незадоволених реформами яничар і спеціальним указом Махмуда II яничарський корпус був ліквідований. Разом з ним з політичної арени був видалений впливовий і граючий реакційну роль суфійский орден Бекташи. В 30-х роках XIX в. у декілька етапів була скасована і тімарна система; місце сіпахі зайняла нова регулярна армія. Було поставлено навіть вельми радикально для турецької традиції питання про можливе включення в цю армію турецьких підданих з числа немусульманських етнічних груп.

Другий тур реформ і особливо діяльність Махмуда II не обмежилися тільки радикальними змінами у військово-адміністративній системі і організації війська, хоча це було найважливішим для країни. Були внесені зміни і в систему адміністрації (створені деякі нові міністерства і відомства по європейському зразку), і в порядок оподаткування, включаючи форму стягування податків, проблему відкупів, і в сферу культури (пошта, газети, лікарні, учбові заклади і т.п.). Словом, реформи початку XIX в. слід розцінювати як рішучий крок Туреччини у бік європеїзації її внутрішньої структури. Ці реформи заклали основу для нової, ще більш радикальної в історії країни третьої серії реформ – для Танзімату (40–70 роки XIX ст.), про що мова йтиме пізніше.

Другий тур реформ і вся плідна в цьому значенні діяльність султана Махмуда II, час від часу відкрито кидаючого виклик віджилим традиціям вчорашнього дня (так, наприклад, під час однієї з своїх поїздок по країні султан демонстративно особисто оплачував всі пов'язані з цією поїздкою витрати – факт неймовірний і незвиклий для його підданих), багато в чому сприяли виживанню Туреччини як держави. Але не як імперії: Імперія Османа вже була приречена.

Розпад імперії почався ще в XVIII ст., коли в результаті ряду воєн з Австрією, а потім з Росією і Іраном Туреччина втратила деякі окраїнні території (частина Боснії, Тебріз, Азов і Запоріжжя), а також вимушена погодитися на відмову від політичного контролю в деяких інших (Грузія, Молдова, Валахія). До кінця XVIII ст. місцеві династії країн Магрібу, Єгипту, Аравії, Іраку теж вже вельми слабо контролювалися турецьким урядом. Єгипетська експедиція Наполеона на рубежі XVIII–XIX ст. була ще одним ударом по престижу імперії Османа, а повстання ваххабітів, що послідувало потім, остаточно відірвало від Туреччини Аравію, яка незабаром опинилася в руках могутнього Мухаммеда-Алі Єгипетського. Правда, реформи і політичне лавірування дозволили султанам при підтримці ряду європейських держав зберегти контроль над Єгиптом і деякими іншими арабськими країнами, але з початку 20-х років XIX ст. почалися повстання на Балканах, в ході яких добилася незалежності Греція, значної автономії – Сербія. Османська імперія танула, як шагренева шкіра. Наступала епоха стала періодом самостійного існування більшості включених в її склад країн.

  1. "Танзімат" як шлях трансформації суспільно-державного розвитку

Криза імперії, що ставала все більш очевиднішою з XVIII ст., досягла свого апогею на початку XIX ст. Реформи Селіма III і Махмуда II на рубежі XVIII—XIX ст. були відчайдушною спробою покінчити з пережитками середньовічної військово-ленної системи. Дечого вони допомогли добитися, але подальший хід подій і, зокрема, військові успіхи Мухаммеда Алі Египетського, що поставив Порту (цим терміном в Європі позначали султанський уряд і імперію Османа в цілому) на грань військового краху звели результати другого туру реформ практично нанівець. Від повної загибелі імперія була врятована лише в результаті втручання держав, що не бажали цього: неминуче вставало питання про обширний спадок володінь імперії в Європі, болюче питання про протоки, на які претендувала Росія, що категорично не влаштовувало інші країни, перш за все Англію. Вже влітку 1839 р. держави офіційно оголосили, що беруть Порту під своє "колективне піклування", а Лондонська конференція, ультимативно що зажадала від Мухаммеда Алі відмовитися від плодів його перемог, в 1840 р. узаконила це колективне опікування, причому у нового султана Абдул-Меджіда (1839—1861) не було іншого виходу, як прийняти його.

Гостра внутрішньополітична і економічна криза, військова поразка, тиск держав, що добивалися все нових поступок і пільг, — все це ставило перед новим султаном і його радниками, самим відомим з яких був Решид-паша, нелегкі задачі, вирішити які можна було тільки за допомогою чергового туру реформ.

Були потрібні радикальні перетворення, і саме до них управителі імперії були вимушені вдатися. Черговий тур реформ (1839—1870) отримав найменування Танзімат ("реформи", "перетворення").

Опублікований в листопаді 1839 р. Гюльханейський хатт-і-шериф свідчив, що новий султан ставить свою за мету забезпечити всім підданим гарантії безпеки їх життя, честі і майна, відмінити систему відкупів і упорядкувати оподаткування, а також змінити порядок призову на військову службу. Для здійснення цієї програми на початку 40-х років був проведений ряд реформ у сфері адміністрації (створення меджлісів, тобто дорадчих органів з участю немусульман при управителях вілайєтів і санджаков), суду (складання кримінального і комерційного кодексів), освіти (створення системи світських шкіл), а також прийнятий ряд заходів для удосконалення земельних відносин і розвитку економіки.

Реформи викликали лютий опір в країні, особливо з боку духівництва, ревних прихильників ісламу. В трансформації традиційної системи відносин вони бачили ще один крок на шляху до європеїзації країни і відповідно до ослаблення свого впливу, що не могло не розцінюватися ними як крах основ. Одним з найуразливіших пунктів всієї програми Танзімату було питання про статус численних підданих імперії, що не належали до числа турок і взагалі мусульман: спроба зрівняти в правах немусульман з мусульманами зустріла найбільший опір в країні. В результаті не був так і змінений порядок призову на військову службу (армія як і раніше комплектувалася з мусульман). Більш того, проблема статусу християн викликала конфлікт з Росією, що претендувала на заступництво по відношенню до них і до "святих місць" в Палестині, що кінець кінцем стало приводом для Кримської війни 1853—1856 рр. За підсумками війни Туреччина опинилася в стані переможців, але ця перемога була для неї пірровою, бо виснажила казну і поклала початок драматично наростаючої зовнішньої заборгованості країни. Головним же результатом війни і пов'язаного з цим чергового натиску держав було продовження танзіматських реформ.

Loading...

 
 

Цікаве