WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українська відповідь на нову імперську ідеологію. Кирило-Мефодіївське братство - Курсова робота

Українська відповідь на нову імперську ідеологію. Кирило-Мефодіївське братство - Курсова робота

Реферат з історії України

на тему: "Українська відповідь на нову імперську ідеологію". Кирило-Мефодіївське братство

В українському національному відродженні 20—30-х років не було нічого такого, що становило б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти — літератори, збирачі фольклору, укладачі історій та граматик — зберігали лояльність до царя і до Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Водночас російський уряд після польського повстання 1830—1831 рр. звернув увагу на культурний рух в Україні, маючи намір з його допомогою побороти польські культурні й політичні впливи на Правобережжі. Цій меті було підпорядковане призначення першим ректором Київського університету Михайла Максимовича. Офіційну підтримку в Україні дістали історичні дослідження. 1835 р. у Київському університеті був створений Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а 1837 р. — Археологічний музей. У 1843 р. у Києві засновано Археографічну комісію, у діяльності якої взяло участь чимало українських патріотів.

Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії. До моменту повстання 1830—1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів). Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.

Повстання 1830—1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825— 1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: "самодержавство, православ'я, народність". Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій — народність — був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. Але як провести цей принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом — русифікацією другої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. Насамперед треба було замістити іноземних професорів і вчителів російськими. Уваров не лише провів "чистку" професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування просував їх на високі пости.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Максимович був призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням Уварова. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження — Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.

Велике значення мало витворення інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уваровських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, яка відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культури, почала розвиватися лише у 60-х роках XVIII ст. На початку XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формування. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська, культура була позбавлена офіційної опіки. Російський двір довгий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам, зміна моделі громадянства з імперської на національно-російську неодмінно передбачала розвиток цієї нової російської "високої" культури.

Українська і російська культури у 30-х роках творили складові частини одного потоку. Вклад вихідців з Малоросії у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти українці могли вважати цю культуру своєю власною. Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підпирання російської культури неминуче означало й розвиток культури української. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє дальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче висували питання про час виникнення "малоросів" і "великоросів", про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі, які поклали початок гострим дискусіям між українськими і російськими діячами.

Головним здобутком 1830-х років стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке виступило на суспільну арену на межі 1830-х і 1840-х років. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. У їхніх біографіях знайшли своє відображення збірні риси нового покоління українських патріотів. Передусім, на відміну від своїх попередників — нащадків козацької старшини, всі троє були "низького" соціального походження: Куліш походив з сім'ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко народився в сім'ї кріпаків і сам до 24-го року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х роках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, Костомаров — у Рівненській гімназії і Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній комісії, а у лютому 1847 р. одержав посаду викладача у Київському університеті). Якщо діячі першого покоління національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хобі, то для Куліша, Костомарова і Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала, так би мовити, цілком фаховий характер.

Найвизначнішою постаттю у цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. Він народився 1814 р. у Київській губернії. У певному сенсі його батько був винятком серед кріпаків-односельчан — він умів читати. По неділях він читав сім'ї "Житія святих". Від свого діда, учасника Коліївщини, він чув розповіді про гайдамаків. Його дитинство пройшло серед багатої природи, яка різко контрастувала з кріпацькими буднями. Шевченко рано залишився сиротою. Ще в ранньому дитинстві проявилися його неабиякі мистецькі здібності — пристрасть до малювання. Деякий час він навчався у місцевого п'яниці-дяка, але втік, не знісши знущань над собою. Місцевий поміщик Павло Енгельгардт, адьютант віденського генерал-губернатора, взяв Шевченка у домашню прислугу, а 1829 р. виїхав до Вільна, забравши з собою. До 1843 р. Шевченко перебував поза Україною. До найяскравіших вражень ранньої молодості належать його спогади з часів польського повстання 1830—1831 рр. Енгельгардт врятувався від повсталих втечею у Петербург. Шевченко разом з іншими слугами змушений був доганяти свого пана. Його шлях пролягав через територію, на якій польські повстанці вели боротьбу з російськими військами. Картини антиросійського повстання наклали на його свідомість глибокий відбиток.

У Петербурзі Енгельгардт після довгих умовлянь згодився віддати Шевченка у навчання до маляра Ширяєва. Доля випадково звела його з земляком, художником Іваном Сошенком, який навчався у І Іетербурзькіи академії мистецтв. Сошенко ввів його у мистецько-літературні кола Петербурга, зокрема в український гурток, що групувався навколо Гребінки. Доля талановитого художника-кріпака схвилювала багатьох петербурзьких митців і літераторів. Відомий російський художник-романтик К. Брюллов намалював портрет поета В. Жуковського. Портрет був розіграний в лотереї серед членів імператорської родини. На виручені таким чином гроші 1838 р. Шевченко був викуплений з неволі.

Loading...

 
 

Цікаве