WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії наприкінці XVIII—у першій половині XIX ст. - Курсова робота

Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії наприкінці XVIII—у першій половині XIX ст. - Курсова робота

Реферат з історії України

на тему:

Соціально-економічний розвиток українських земель

у складі Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

Кінець XVIII-початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі.

Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу.

У новітній ЧК українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частіша Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнонадчорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) - Берестейщина.

Такий стан без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність з кінця XVIII аж до початку XX ст. сприяла внутрішній консолідації українських земель. Та ступінь цієї консолідації не варто перебільшувати. Кількість держав, до складу яких входили українські землі наприкінці XVIII ст., зменшилась з чотирьох до двох.

Але кордон між Росією та Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому - цілком протилежних суспільно-політичних систем.

Різниця в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення середньо-східної України, складена класне у XIX ст., продовжу відігравати дуже важливу роль до наших днів. Крім того, хоча більшість української території опинилася у складі Російської Імперії, до середини XIX ст. ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Регіоналізм був і залишається одним із головних факторів новітніші історії України.

Серед українських земель, що у XIX ст. становили південно-західну частину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова Україна).

Лівобережна Україна (територія на схід від Дніпра) помітно відрізнялася своєрідним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були землі колишньої Гетьманщини, яка протягом XVIII ст. поступово втратила свій напівавтономний статус.

Найвирішальніші зміни сталися тут у 80-х роках. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система. Гетьманщина була розділена на три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернаторства. У 1783 р. у цьому районі було введено кріпацтво. Закріпачення лівобережних селян відбувалося у час, коли інституція кріпацтва перебувала у занепаді в інших частинах Російської імперії. Того ж року козацька армія була перетворена у регулярні військові частини.

Козаки були переведені у категорію державних селян. У 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російських дворян. Це відкрило двері для інтеграції правлячої еліти Гетьманщини у політичну систему Російської імперії. І нарешті, секуляризація монастирських землеволодінь 1786 р. завдала сильного удару українській духовній еліті та культурно-освітнім інституціям, пов'язаним з церквою.

Усі зміни у правовому статусі Гетьманщини наприкінці XVIII ст. створили тільки легальні рамки для інтеграції цього самобутнього регіону у склад Російської імперії. Від цього часу потрібно було ще де кіт їжа десятиліть, щоб місцеве українське суспільство привести у відповідність до суспільного ладу імперії. Лише 1835 р. тут відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831 - 1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві. Під час уніфікації адміністративного поділу 1831 р. з території колишніми Гетьманщини були утворені Полтавська та Чернігівська губернії.

Лівобережжя порівняно з іншими регіонами було найбільш українським за складом населення. Українці становили близько 95% місцевих жителів, вони займалися сільським господарством і жили у селах. Цей регіон відзначався великою густотою міст і містечок, але, як правило, вони мало відрізнялися від сит за характером зайнятості населення. Частина міщан займалася ремеслом і купецтвом.

Тісніша інтеграція Лівобережжя у склад Російської імперії та приєднання до неї Правобережної України з великою групою єврейського населення призвели до поступового витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців. До середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва колишньої Гетьманщини, помітно поступаючись чисельністю єврейським та російським купцям.

Дещо меншою була кількість євреїв серед ремісників, але й тут українцям доводилося витримувати гостру конкуренцію з прибульцями з Росії. Росіяни переважали серед чиновників та офіцерів військових частин у більших містах, що були адміністративними центрами на Лівобережжі. Загалом же до середини XIX ст. лівобережне міщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру.

Українці в колишній Гетьманщині переважали за рахунок селянства та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Чужоземні мандрівники, які на початку XIX ст. подорожували територією Лівобережної України, майже одностайно відзначали сильні антиросійські настрої серед місцевого населення.

Першопричиною поширення цих настроїв було введення кріпацтва. Разом з боротьбою нового українського дворянства за збереження своїх станових прав це створювало сприятливий грунт для розвитку українського національного руху, географічним центром якого стало Лівобережжя.

Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна територія була заселена у XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тої, що існувала на Лівобережжі, хоча багатьох інституційних форм, що існували у козацькій державі, тут не було.

Стосунки між місцевою полковою адміністрацією та Петербургом тут не набрали такої" гостроти, як відносини Гетьманщини чи Запоріжжя з Росією. Однак імператорська влада 1765 р. скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини.

Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. - Харківською губернією). Але Слобожанщині на довший час вдалося зберегти свій національний характер, внести свій оригінальний струмінь у формування української національної традиції XIX ст.

Строкатішою в етнічному відношенні була Правобережна Україна. Більшість мешканців цього краю (приблизно 4,2 млн.1838 р) становили українські селяни-кріпаки. Ніде інде селянським протест проти соціального гніту не набуті в таких гострих форм, як на Правобережжі. Пам'ять про Коліївщину була тут ще жива. Основним об'єктом соціальної ненависті українського селянства були польські магнати і шляхта. Аж до польського повстання 1830-1831 рр. російський уряд не наважувався порушувати станові права І привілеї польських землевласників.

Поляки займали майже всі посади у місцевому уряді. Тому ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської Імперії довший час був дуже низьким, а сама її територія залишалася тереном польських політичних І культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, "матір міст руських", в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX ст. була польська.

Наплив росіян на Правобережжя став масовим після придушення польського повстання. Він мав сприяти закріпленню сильної російської присутності у цілому стратегічно важливому районі. Основними категоріями російського населення були професори, студенти, військові, купці і ремісники - тобто переважно мешканці міст.

Інтеграція Правобережжя в Російську імперію відбувалася швидкими темпами протягом двох останніх третин XIX ст. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм ("Юго-Западным краем") і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.

Правобережна Україна до середини XIX ст. стала регіоном, де взаємно поборювали себе польські, російські й українські впливи. Особливе місце у цьому протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої. Наприкінці XVIII ст. у Правобережній Україні було 110 тис. євреїв (приблизно 3,5% всього населення).

Імперський уряд увів для євреїв так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися далі на схід від Дніпра. Згідно з офіційними указами, євреям заборонялось також займатися землеробством. Тому більшість єврейського населення скупчувалася у містах і містечках, меншість жила и селах або поміщицьких помістях як орендарі, шинкарі та ін.

Хоч офіційні заборони постійно порушувалися, тим не менше штучно створювалася ситуація, коли великі маси єврейського населення зосереджувалися на одній території. До середини XIX ст. кількість євреїв на Правобережжі зросла у декілька разів і перевершила 10% усього населення. Оскільки Правобережжя було зоною особливої соціальної та національної напруги, це загострювало небезпеку масових вибухів, під час яких євреям виводилася традиційна роль "офірного козла".

На відміну від інших регіонів Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких традицій. Це була територія "Дикого поля", яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів.

Після ліквідації постійної загрози військових нападів з півдня стало можливим провадити у цих степах осіле землеробство і, тваринниці №. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов'язати цей новий землеробський район з європейським ринком.

Loading...

 
 

Цікаве