WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське козацтво - Курсова робота

Українське козацтво - Курсова робота

2. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького

2.1 Причини війни

Наприкінці 40-х років ХVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Посилилась експлуатація з боку польських панів, старост і орендарів-євреїв. Польська адміністрація була нестерпною для міщан та дрібної української шляхти. (Треба додати, що сам Б.Хмельницький постраждав від подібного свавілля польського шляхтича). Реєстрові козаки були незадоволені тиском старшини, яка скрізь була польською. Особливе незадоволення народу викликало примусове окатоличення, розповсюдження унії, знищення православ'я на території України. По всій країні вставали жахливі картини неймовірних знущань і визиску, від яких страждали не лише окремі верстви, а й весь український народ, включаючи вище православне духовенство, православну шляхту, заможне міщанство. Все це стало причиною визрівання серед козаків і селян нового повстання проти соціального і релігійного гніту польської шляхти, і воно вибухнуло у всенародному масштабі під назвою Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Повстання очолив видатний військовий і державний діяч (надалі гетьман) України Богдан Хмельницький. Цілі повсталих були прості і близькі серцю і розуму кожного громадянина України. До цього ж особиста привабливість, висока популярність Б.Хмельницького серед козацтва Запорізької Січі і народу України відіграли велику роль у швидкій мобілізації козацтва і всього трудового люду на справедливу, смертельну боротьбу з ненависним ворогом.

2.2 Початковий період війни (1648-1649 рр.)

Військо повстанців зростало на очах і вже у травні 1648 р. воно вщент розгромило коронну армію поляків під Жовтими Водами і Корсунем, а чимало шляхтичів, в тому числі й головнокомандуючі – гетьмани М. Потоцький і М.Калиновський – були взяті в полон. На звістку про перемогу під Корсунем піднялася вся Україна. Полум'я повстання охопило Білорусію, частково Литву й Польщу. Територія, визволена козацько-селянським військом, розширювалась дуже швидко. Скрізь діяли поборники Б. Хмельницького, серед яких найбільш авторитетними були полковники Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Прокіп Шумейко, Іван Ганжа, Нестор (Станіслав) Морозенко, Мартин Небаба, Ілля Голота, Станіслав-Михайло Кричевський.

У битві під Пилявцями (вересень 1648 р.) польсько-шляхетське військо ганебно втекло з поля бою, і це надзвичайно посилило впевненість повстанців у перемозі. Пізніше Богдан Хмельницький говорив: "Минулися ті часи, коли нас сідлали ляхи, котрі раніше били турків, Москву, німців, татар... Померли від страху, як нас побачили, і повтікали..." Гетьман продовжував: "Виб'ю з людської неволі весь народ руський. Поможе мені вся чернь по Люблін і Краків, котрої я не відступлюсь, бо то права рука наша, – люди, котрі не витерпівши холопства, пішли у козаки".1

В тривалій війні військо Б. Хмельницького продовжувало отримувати блискучі перемоги. Так, влітку 1649 р. поляки були обложені у Збаразькому замку, розгромлені під Зборовом, і сам король Ян ІІ Казимир трохи не потрапив до полону. Лише зрада Кримського хана не дала змоги винищити королівське військо і тому прийшлося задовольнитися умовами компромісного (хоч і вигідного для повстанців) Боровського мирного договору.

2.3 Події 1650-1654 рр.

У ході тривалої війни були не тільки перемоги, але й поразки (під Красним, Ріпками, Берестечком). Поразки, як правило, траплялись з причин зради. Так, джерела того часу розповідають, що під час битви під Берестечком (1651 р.) на сторону польсько-шляхетського війська перейшов чигиринський полковник М. Криса, а генеральний осавул Чурський під час нападу польської кінноти, дав їй можливість прорвати ряди козацького війська і табір повстанців став розірваним надвоє 1.

Але і в обставинах поразки козаки показували чудеса хоробрості, героїзму і самовідданості. Польські джерела того часу розповідають, що під час розгрому під Берестечком триста козаків засіли на невеличкому острові на річці Стирь і оборонялися цілий день. Потоцький запропонував їм здатися, обіцяючи за це помилування, але вони відмовилися. Король також приїздив, щоб подивитися на безстрашних козаків. Поляки, незважаючи на великі втрати, кидали все нові й нові сили в атаку проти горсточки сміливців. Врешті решт, із них в живих залишився тільки один козак, простріляний і порубаний. Він стрибнув в човен і косою відбивався від нападаючих. Король обіцяв подарувати йому життя, але він відмовився. Декілька німців по шию увійшли в воду і закололи його списами. Ім'я цього героя залишилося невідомим.

Після поразки під Берестечком, а потім перемог повстанців під Батогом і Жванцем в бойових діях наступив деякий затишок. Ворогуючі сторони знесилилися. Але перемогти повсталий народ було неможливо. В цей момент створюється українсько-російський союз, мета якого – об'єднання зусиль для розгрому Польщі. Згідно з умовами договору, укладеного між Україною і Росією, після Переяславської ради (8 січня 1654 р.) дві держави об'єдналися у своєрідну конфедерацію, в якій Україна зберігала свій суверенітет 2.

У пам'яті народу Богдан Хмельницький залишився як національний герой, видатний державний діяч, талановитий полководець і дипломат. Саме за його гетьманату в роки визвольної війни події на Україні привернули до себе увагу всієї Європи, надзвичайно підняли авторитет запорізького козацтва, чиї високі бойові якості і військове мистецтво відзначали сучасники: італієць Д. Асколі, турецький літописець ХVII ст. Наіма, французи Боплан, П'єр Шевальє та інші.

3. Держава Богдана Хмельницького

3.1 Переяславська рада

Богдан Хмельницький та царський уряд розглядали події 1654 року насамперед як входження України "під високу царську руку", тобто під протекторат Російської держави. Повномочна рада, в якій узяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 року у Переяславі. Росію представляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бутурліним.

Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями 1654 року, що надали Україні політичну автономію. Вони відомі також під назвою "Договір Богдана Хмельницького". Згідно цієї угоди Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регулювалися місцевими правовими нормами. Лівобережна Україна отримала право зносин з іноземними державами. Однак царський уряд, що послідовно проводив політику жорсткої централізації Російської держави й національного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права й привілеї її населення.

Український народ позитивно сприйняв рішення Переяславської ради. Як писав сучасник, літописець, відомий під ім'ям Самовидця, "по всій Україні народ це (присягнув на вірність Росії) з охотою учинив"1. Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спорідненість двох народів, спільність віри, ідея давньоруської єдності, що століттями жила в серцях східнослов`янських народів, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ'я на Україні в боротьбі проти церковної унії.

Наслідки входження під протекторат Росії були для України неоднозначними й суперечливими. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом опинилася в складі православної країни, населення якої, так само, як українці, вважало та називало себе руськими людьми. Це сприяло національному й культурному збереженню нашого народу. Було покладено край наступові католицизму й уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреччини. З іншого – царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а далі й ліквідацію автономії України, придушували найменші прояви національної свідомості й визвольних настроїв. Українська державність, не встигши зміцнитись, загасала. Хоча, згідно рішень Переяславської ради, Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприятливі підсумки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що аж до кінця XVIII століття ця частина українських земель залишалася під владою польських магнатів і шляхти.

3.2 Характеристика державних засад гетьманського козацтва

Ще в ході повстання вся Україна була поділена на полки (губернії) та сотні (повіти). На правому боці Дніпра – Чигириньский, Подольський, Білоцерківський, Брацлавський, Київський, Канівський, Корсунський, Уманський, Кальницький, Паволоцький полки. На лівому боці Дніпра – Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Ніжинський, Стародубський і Гадяцький полки.

Устрій держави нагадував запорозький лад, але організаційні форми, які виправдали себе серед нечисельного населення Січі, не відповідали потребам великої країни. Це стосувалося передусім головного органу січового народоправства – ради. Функції Генеральної ради перейшли до ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ. Але й ця рада не мала повної законодавчої компетенції, а була лише дорадчим органом, останнє слово лишалося за гетьманом.

Керівництво в Україні здійснювали виборні урядовці. Найвищим керівником країни був гетьман. Він мав титул "ясновельможний". Обирали його усім народом на раді. Він був найстаршим державним діячем, найстаршим суддею і військовим начальником. Гетьман повинен був робити те, чого прагнув народ, що порадить Генеральна рада. Мав велике право – роздавати землі, збирати податки. Жалування не одержував, мав дохід з маєтків.

Loading...

 
 

Цікаве