WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Ізяслав - основні етапи розвитку - Курсова робота

Ізяслав - основні етапи розвитку - Курсова робота

У 1869 році будується нова церква Архистратига Михайла (зараз ця церква відбудована й із 1996 року використовується за призначенням). За церквою відводиться місце на православному кладовищу. А навпроти розміщено сирітський притулок, школу і богодільню.

Майже в той самий час трохи вище відводиться територія для католицького цвинтаря, будується каплиця. Рештки каплиці можна побачити і сьогодні. Навпроти цвинтарної брами є яр. Називається він Мартів. Походження цієї назви немає нічого спільного ні з жіночим іменем Марта, ні із весняним місяцем. Залишалась ця назва в українській мові від польського слова мертвий - martwy. [18].

Драматичними є події коло північної стіни Михайлівського кладовища взимку 1944-1945 рр., переказані місцевими жителями, [21]. Наводимо їх нижче. "Взимку 1944-1945 років на місцевий залізничний вокзал заскочив випадково броньований поїзд Української Повстанської Армії зі сторони Ланівці-Тернопіль. Там було 40-50 чоловік молоді, одягнутих в українські вишиванки. Війська НКВД, роззброївши молодь, повели її на розстріл за кладовищенську стіну через все місто. Парубки та дівчата викопали неглибокий рівчак, і обійнявшись, почали співати "Ще не вмерла Україна". Автоматні черг перервали спів. Навесні, коли люди почали обробляти свої городи (за кладовищем тоді не було помешкань, а були поля) потайки попереносили останки страчених і поховали на Михайлівському кладовищі між інших могил".

Відомою у місті є історія створення центрального скверу (меморіал і братська могила загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні). Її записано з уст Дробота Бориса Семеновича, матір якого свідком тих подій. "Під час колективізації на Ізяславщині найбільше лютував один оперуповноважений (ім'я його не збереглося в пам'яті людей). Лютістю та жорстокістю він перевершив усіх своїх колег. Однієї ночі селяни підстрелили та вбили його. Місцева влада дуже пишно поховала його як героя класової боротьби у ценрі міста (за прикладом Москви) коло міліції. А вже у воєнні часи Великої Вітчизняної війни з 1941 по 1944 роки у декількох могилах ховали загиблих воїнів. " [18].

Сквер перетворено на меморіал і відновлено всі імена воїнів. Велику пошукову роботу із групою чергових слідопитів вела вчитель географії школи № 2 Вержиковська Г.Ф. до цієї групи входили, будучи школярами і мої батьки. Вони розшукували родини похованих воїнів, регулярно листувалися із членами цих родин. А у 1970 році (9 травня, на 25 річницю Великої перемоги, до Ізяслава приїхало майже 70 чоловік із родини загиблих воїнів).

Наприкінці ХІХ століття в Ізяславі зявляється багато нових назв. Після реформи 1861 року, у 70-80 роках, князь Роман Сангушко створив на Ізяславщині 99 фільварків і дав їм назви за прізвищами сімей, які він там поселив. Так, на околицях міста з'явились Кулишівка, Климівка, Ульянівка, Любартове. А фільварок Прилуки було названо за місцевістю (якраз там був кінний завод князя, а на луках випасалися племенні коні з цього заводу). Назва фільварку Остроня походить від слів острів - півострів - осторонь від берега. Через річкову затоку від Остроні на березі розкинулась місцевість (там також був фільварок) Оболоня. Походження цієї назви давньоруське, можливо за часів удільних князів. У словниках ми зустрічаємо мало використовуване - уборонний, тобто оборонний, звідси трансформоване-оборонь-оболонь. Характерною для місцевості є назва фільварку Голяново. Походить воно від жіночого імені Уляна. У діалектичній трансформації Уляна перетворюється на Оляну, а згодом на Голяну. Фільварок Видумка був започаткований найпершим, тому і назвали його княжою забаганкою, видумкою.

Є у Старому місті вулиця Новосільська. Цій назві майже сто тридцять років. Наприкінці ХІХ ст. Князь Сангушко створює нове поселення для обслуговування двох фільварків: Улянівка та Видумка. Так виникла назва Новосільська.

А на прохання промисловців побудувати на його землях вузлову залізничну станцію відповів, що свій цукор і на підводах завезе куди завгодно. Таким чином, маленьке містечко Шепетівка набуло великого транспортного значення і почало розвиватися, а добре розвинутий промисловий Ізяслав поступово втратив своє значення у ХХ столітті. [15].

Весь правий берег Горині (від Бабиної гори до Голяново) називається Лонкою. Ця назва значно молодша від інших. Ще на початку XX століття тут були заболочені місця і заливні луки. Є декілька припущень походження назви. Слово лонка походить від скорочення слів лоно ріки. В результаті чого утворилось спрощене - лонки, а потім - лонка. За другим припущенням, ця назва утворилася від слова лани, лан, тобто поле, город (після осушення луків люди розбивали на цій території свої лани). За третім припущенням, проводиться трансформація українських слів луг, луговина і польського Ізгка (лужка) в лунку, а потім - лонку.

А трохи вище впадає у Горинь маленька річечка Сошенка. Витікає вона теж із луговини, живиться підземним джерелом. Але ж у спекотне літо майже вся пересихає. Ось і назвали її люди Сушенка, а з часом стала вона зватись Сошенкою. І дала ця річечка назву мальовничому селу, що розкинулась на її березі. Тільки воно зветься Сішне. [16]. Там, де впадає Сошенка у Горинь, є місцина, що зветься Вивіз. Ця назва походить від слів возити, перевозити, перевіз. Ще до будівництва мосту через Горинь від цього берегового кутка, що звався Вивіз, переправляли людей на правий берег через річку човнами і поромом. Саме з поромом пов'язана трагедія тридцятих років, яку досі пам'ятають старожили міста. Ось розповідь вчительки - пенсіонерки Назимко Ліни Іванівни (на поромі загинула її мати) „Вирішила місцева влада переправити через Горинь на Нове місто трактор. Та побоювались: чи витримає пором таку вагу. Питання вирішили просто: переправити поромом стільки людей, скільки може заважити трактор. Був холодний, похмурий березневий ранок. Горинь тільки зчистилась від криги. Та у цей ранок пором не зробив чомусь жодної переправи. Люди збирались на Вивозі, хвилюючись, що спізняться на роботу. Коли зібрався вже чималий натовп, чоловік зо сто, тоді оголосили переправу. Люди стали на поромі дуже щільно. Пором рушив річкою та на самій середині лопнув трос і пором пішов на дно разом із людьми. Люди чіплялись одні за одних, топлячи і топлячись. Від жахливого крику здригнулось все місто. Та порятунку не було. Мало хто вцілів.; мало хто виплив. Утоплених виловлювали з води вже за Бабиною горою цілий тиждень, а багатьох так і не знайшли". [17].

Розділ 3. Генеалогія князівського роду Сангушків

Рід князів Сангушків-Любартовичів гербу "Погоня" своїм корінням сягає у глибину багатьох століть. Серед дослідників немає одностайності щодо його початків. Одні виводять Сангушків від руських князів Рюриковичів, інші - від литовських Гедиміновичів. Вивченню історії роду присвятили свої праці багато як істориків, так і просто сучасників, котрі нерідко були близькими до князівської фамілії, серед яких - З.Л. Радзимінський, Л. Дембіцький, В. Поль, Ю. Дунін-Карвіцький, Е. Жищевска, М. Теодорович, А. Веритус та ін. Важливим комплексом для дослідження цієї проблеми є родинний архів Сангушків, який зберігається в Краківському державному воєводському архіві у Польщі. [27,59].

Більш-менш вірогідною є версія, що родоначальником древнього роду є той Сангушко, про якого згадується в латино-мовному акті від 24 серпня 1433 р., де мовиться, що він отримав від короля Владислава маєтки Ратно (Волинь) і Крошвичин (Холмщина). Король Владислав ІІІ, за актом від 20 травня 1441 року, іменує цього князя "dux Senguschсo" і забирає в нього Ратно і Коширський повіт. Помер цей Сангушко приблизно 1463 р. [27, 59-60].

З політичних і інших міркувань тогочасним Сангушкам було вигідно стверджувати, що їх рід бере початок з Литви, від князя Любарта Гедиміновича. Але є і вагомі підстави вважати, що родові витоки Сангушків ідуть, все-таки, з дому Володимира, як наприклад, волинські князі Корецькі, Четвертинські, Курцевичі та інші. Та сталось так, що в 1321 р. литовець Гедимін завоював Волинь, а його син Любарт примусив цих удільних князів присягнути йому на вірність. Серед інших - і Сангушки вибрали за краще максимально наблизитись до Литви.

Як стверджують окремі історики, приблизно до початку XVII ст. династія залишалася православною. Першим, хто прийняв католицьке віросповідання, був князь Симеон-Самуїл Юрієвич Сангушко. З того часу Сангушки стають горливими послідовниками католицтва.

Ще у XV ст. від імператора Священної Римської Імперії рід отримав підтвердження свого князівського походження і протягом століть користувався цим титулом, про що неодноразово свідчать історичні джерела. Більше того, представники династії Сангушків постійно займали високі державні уряди. Так, князь Роман Федорович був великим литовським гетьманом і брав участь в укладенні Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої утворювалась нова держава Річ Посполита. Олександр Андрійович Сангушко був королівським маршалком; Адам-Олександр Григорович Сангушко займав уряд волинського воєводи тощо. Дві гілки князів Сангушків - Несухоїзько-Локачівська та Коширська вигасли протягом XVI-XVII ст., і лише Ковельська лінія протривала до початку ХХ ст. і залишила помітний слід як в історії Польщі, так і нашого Волинського краю і Славутчини зокрема. В 1673 році, після смерті князя Олександра Владиславовича Заславського, вигасла чоловіча лінія Заславських, а потужні родові маєтки перейшли до Йосифа-Карла Любомирського, який був одружений з єдиною сестрою покійного князя Теофілією-Людовикою Заславською. У 1703 році Йосиф-Карл Любомирський помер, а його дочка Йозефина-Марія, яка ще при житті батька одружилася з князем Павлом-Карлом Сангушком, принесла маєтності Заславських, серед яких і м. Славута, у дім чоловіка. А в першій третині ХІХ ст. сполонізований рід Сангушків, за своєю економічною могутністю, починає упевнено виходити на перше місце в Волинській губернії. Як зазначає В. Павлюк, на цей час він уже значимо виділяється розмірами своєї власності, розвитком господарства, кількістю доходів та місцем в суспільному житті Волині. Земельна власність роду становила майже 100 тисяч десятин, яку обробляло 20794 кріпаків. Славутські маєтності Сангушків на кінець ХІХ - поч. ХХ ст. складалися з повітового міста Заслава (тепер - Ізяслав), містечок - Славута, Білогородка й Корниці та 97 сіл. [33, 68].

Loading...

 
 

Цікаве